Букерівську премію з літератури заснували в Англії в 1969 році. Тож нині світ уже читає книжки сорока семи лауреатів і шести переможців Міжнародної Букерівської премії (від 2005 року).

В Україні вийшли друком книжки восьми премійованих письменників. Яких саме, читайте в нашій добірці.

Читати також: Кого з пулітцерівських лауреатів видавали в Україні?

1. Вільям Ґолдінґ. Букер 1980 року за «Обряд переходу». А також Нобелівська премія з літератури за «Володаря мух» 1983 року

Вільям Ґолдінґ – англійський письменник, який здобув всесвітню популярність після виходу роману «Володар мух». Українською мовою вийшли дві його книжки.

«Бог Скорпіон» (Книги-ХХІ, 2015) – це стилізована історія з життя стародавніх єгиптян, що розгортається на спекотному узбережжі

Нілу в IV тисячолітті до нашої ери. Вільям Ґолдінґ проводить реконструкцію Єгипетського царства. Однак ключове значення має не історична відповідність, а філософський підтекст. Роман «Бог Скорпіон» – це радше притча, яка відкриває несподіваний погляд на природу людини та її стосунки з державою.

Придбати книжку

Роман «Володар мух» (КСД, 2015), можливо, –  одна з найжорстокіших антиутопій. Після авіакатастрофи діти потрапляють на безлюдний острів. На ньому є все, крім, власне, дорослих. Скоро між дітьми починається боротьба за владу, й вони забувають не тільки про дружбу й порядність, а й про людяність…

Придбати книжку

2. Салман Рушді. Премія 1981 за роман «Опівнічні діти»

Британський письменник індійського походження відомий на весь світ завдяки роману «Сатанинські вірші». Через те, що один із персонажів твору списаний із пророка Мухаммеда, мусульманська організація 15-Khordad Foundation звинуватила письменника в богохульстві й призначила нагороду в більш як 3 мільйони доларів за голову Рушді.

Правдивий рекордсмен букерівського рейтингу, оскільки його перекладів в Україні найбільше.

«Опівнічні діти» («Юніверс», нині «Видавництво Жупанського», 2007) – веселий, красивий, сповнений ерудиції текст. Це казка й водночас політична розповідь в жанрі «магічного реалізму», що охоплює історію Індії та частково Пакистану з 1910 по 1976 роки. Політичні події змальовано настільки яскраво й переконливо, що Індіра Ганді, чий образ набуває в романі апокаліптичного забарвлення, подала на Рушді в суд.

У 1993 році роман визнали найкращим букерівським переможцем за 25 років існування премії. The Guardian включив його в список 100 найкращих творів художньої літератури 20 сторіччя.

В українському перекладі також є книжки Салмана Рушді «Джозеф Антон. Спогади», «Лука і Вогонь Життя», «Гарун і море оповідок» та «Флорентійська чарівниця». Всі вони вийшли у «Видавництві Жупанського». Це видавництво також готує до друку переклад «Сатанинських віршів».

Книжки Салмана Рушді на сайті ВсіКниги

3. Томас Кініллі, премія 1982 року за роман «Список Шиндлера»

Томас Кініллі — австралійський письменник, драматург та автор документальної прози. Його роман «Список Шиндлера» 1993-го був екранізований і здобув 7 нагород кіноакадемії «Оскар».

У 2015 році книжка вийшла друком у «Клубі Сімейного Дозвілля».

В основу роману лягли спогади в’язня краківського гетто, приреченого на смерть і врятованого Шиндлером.
За сюжетом успішний бізнесмен Оскар Шиндлер відкриває в Кракові фабрику з виготовлення посуду. Для нього євреї з гетто й табору Плашув — дешева робоча сила. Однак зовсім скоро він починає відчувати повагу та співчуття до своїх робітників.

Коли людей з Плашува починають перевозити до Аушвіцу, Оскар складає список людей, яких він нібито бере на фабрику. До нього увійшли більше тисячі євреїв, приречених на смерть.

Читати рецензію

Придбати книжку

4. Джон Максвелл Кутзее. Нагорода за «Життя і час Міхаеля К.» 1983 року та роман «Ганьба» 1999 року. Лауреат Нобелівської премії з літератури (2003).

Південно-африканський письменник, критик, лінгвіст. Перший письменник з-поміж тих, хто одержав Букера двічі. Його творчість багатогранна й оригінальна. Як зазначено в рішенні Шведської королівської академії, що присудила йому Нобелівську премію, «в його творчості немає двох книжок, створених за одним рецептом».

У «Фоліо» у 2012 році вийшла автобіографічна трилогія «Дитинство», «Молодість», та «Літня пора» (2012). У ній автор описує внутрішні сумніви та страждання людини, яка шукає та не може знайти своє місце в житті.

Трилогія охоплює дитинство Джона Кутзее в Південно-Африканській Республіці, його втечу з Африки до Англії та повернення на батьківщину. Це розповіді про білого серед темношкірих і вихідця з Африки серед європейців; про людину, яка всюди була зайвою.

Придбати книжку

5. Пітер Кері. Лауреат 1988 року («Оскар і Люсінда») та 2001 року («Правдива історія шайки Келлі»)

Пітер Кері — один із найталановитіших англомовних письменників сучасності. Романів, за які письменник одержав премію, в Україні не видали. Проте розчаровуватися не поспішайте. У 2008, 2012, 2014 роках відповідно вийшли друком його «Крадіжка» (КСД), «Папуга та Олів’є в Америці» («Фоліо) та «Магія сліз» («Фоліо»).

«Крадіжка» — це щоденник художника, свого роду інструкція з підробки картин, і до того ж невичерпне джерело іронії та стьобу. У творі поєднано два види мистецтва: літературу й живопис. Автор описує художні жанри, періоди їх створення та авторів. Дехто каже, що роман можна назвати посібником з історії живопису. Але Кері іменує своє творіння «однозначно любовною історією».

Автор активно користується молодіжним сленгом й пише розповідь від імені двох братів. Керрі не описує сіру буденність, натомість кожен момент, кожну подію робить особливо яскравою. Зрештою, це помітно навіть на обкладинці українського видання.

Роман Кері «Папуга та Олів`є в Америці» побачив світ у 2010 році, й критики одразу його полюбили. Це фантазія про мандри Алексіса де Токвіля, французького політичного мислителя початку 19 століття, й історія дружби аристократа, геть не пристосованого до життя, і його кмітливого слуги. Сам автор зізнався, що вважає цей роман, сповнений гумором та іронією, своєю найкращою книжкою.

Придбати книжку
Роман «Магія сліз» оповідає про співробітницю лондонського музею Свінберн Кетрін Геріг. Після того, як несподівано помер її коханий, вона рятується від горя й божевілля зі щоденником Генрі Брендлінга — бізнесмена, який жив півтора століття тому.

Придбати книжку

6. Іен Мак’юен, премія 1998 року за роман «Амстердам»

Іен Мак’юен — англійський письменник і сценарист, лауреат багатьох літературних премій, доктор літератури Університетського коледжу в Лондоні.

Українському читачеві Ієн Мак’юен відомий за романом «Спокута» («Кальварія», 2007, 2008). Роман увійшов до шорт-листа Букера у 2001  році, але премії не одержав. Відома також його екранізація, що дістала головну нагороду Британської кіноакадемії, «Золотий Глобус» і стала одним із лідерів «Оскара-2007» за кількістю номінацій.

Письменник під час написання роману працював із архівами Імперського воєнного музею, читав історичні дослідження, вивчав художньо-історичні реконструкції.

Зрештою світ побачив історію тринадцятирічної Брайоні. Вона стала свідком зґвалтування, але через хибний ланцюжок висновків відправила до в’язниці невинну людину. Брайоні все життя шукає виправдання. Тож роман – це дослідження сорому, прощення та спокути.

7. Ді Бі Сі П’єр, премія за роман «Вернон Господи Літтл», 2003 рік

Ді Бі Сі П’єр — це псевдонім австралійського письменника Пітера Уоррена Фінлі, ініціали якого (DBC) є абревіатурою англійської фрази dirty but clean (брудний, але чистий), а П’єр — дитяче прізвисько.

Твір, за який Ді Бі Сі П’єра нагородили, в нас не видавали. Натомість у 2012 році переклали й видали — як пише ЛітАкцент — «дивний, позірно хаотичний, але насправді ретельно вибудуваний іронічно-ліричний роман» «Світло згасло в Країні Див».

Видання та презентація книжки фінансувалися з трьох джерел. Переклала книжку й розробила її концепцію Галина Шиян. Власне видання роману власним коштом здійснили ініціатори проекту.

«Лондон, Токіо, Берлін. Герой літає над світом – і ми слідом за ним. Герой поступово затягує нас у своє декадентське світовідчуття. … Але тут – о Господи! – з ним трапляється те, без чого жоден роман неможливий. … Такі романи, як цей, перевертають системи цінностей і рвуть на шматки свідомість. … Найкраще з усього, що пощастило прочитати упродовж останніх двох років.» – каже Юрій Андрухович, який також брав активну участь у виданні книжки.

8. Джуліан Барнз. Премія 2011 року за роман «Відчуття закінчення»

Джуліан Барнз – англійський письменник, есеїст і літературник критик, яскравий представник літератури постмодернізму. Завдяки видавництву «Темпора» ми маємо змогу прочитати дві його книжки.

«Відчуття закінчення» побудований на вічних темах любові та смерті, непередбачуваному сюжеті й глибокому психологізмі. Автор прагне дослідити, який сенс має смерть, закінчення стосунків? Які відчуття ці події супроводжують?

Придбати книжку

«Рівні життя» також про життя й смерть, понад якими панує любов: сила, спроможна подолати всі перепони між цими рівнями. Insider писав: у «Рівнях життя» він дійсно вийшов… на новий рівень щирості та  самооголеності… Улюблена Барнзом  тричастинна структура, де кожна частина – реальна історія: перша є біографією відомого фотографа 19 століття Фелікса Турнашона, який також був і аеронавтом; саме на його аеростаті літають герої другої історії – Сара Бернар і полковник Бернабі;… останній фрагмент – про самого Барнза і смерть його дружини, про спробу проговорити найболючіше.

Плани видавців

Британського письменника японського походження Кадзуо Ісігуро (премія 1989 року за «Залишок дня») в нас не видавали. Проте нещодавно Видавництво Старого Лева заявило, що Софія Андрухович перекладає роман «Не відпускай мене».

Книжка улюбленця публіки Янна Мартеля (премія 2002 року за «Життя Пі») також незабаром вийде у «Видавництві Старого Лева». Цілком імовірно, що цього року Янн Мартель приїде на Книжковий Арсенал!

Янн Мартель

Переклад і видання книжок Марлона Джеймса, тріумфатора Букера 2015 року, видавці поки що не анонсували.

Володимир Войнович. Москва 2042. — Харків: КСД, 2016.

Українською мовою вийшла одна з найвідоміших російських антиутопій ХХ століття — «Москва 2042» Володимира Войновича. Її надрукувало видавництво «КСД».

Дія цієї книжки відбувається в 1980 роки (тоді ж, точніше 1986 року, її й було написано). Ліберальний російський письменник-емігрант Карцев, що живе в Мюнхені, потрапляє в дивовижну історію. Він з’ясовує, що вчені нарешті винайшли машину часу, й саме йому запропонували стати одним із перших її випробувальників. А точніше — здійснити подорож у майбутнє, до міста Москва 2042 року.

І ось головний герой у середині двадцять першого століття. Тут на нього чекає багато несподіванок. Виявляється, комунізм побудовано. Але тільки в межах Москви, і то дуже химерний. За матеріальні блага й послуги тут розраховуються… продуктами життєдіяльності. Комітет державної безпеки, легендарний КГБ, об’єднано з комуністичною партією. Новітня церква об’єднала у своєму пантеоні Христа, Маркса, Енгельса й Леніна. А на деяких вулицях можна побачити «Палаци кохання» — публічні будинки, за відвідування яких так само платять фекаліями.

Письменник Карцев — почесний гість у цьому дивакуватому суспільстві. Його ювілей відзначають із неабиякими урочистостями, і навіть хочуть видати його книгу. Що, взагалі-то, річ сенсаційна, бо друкують тут лише твори «Геніалісимуса» або про «Геніалісимуса» — нинішнього вождя. Є лише одна дрібничка: Карцева просять трішечки змінити текст роману. Й саме ця дрібничка запускає пружину грандіозних подій. Читач незчується, як у бік Москви вже наближається новий кумир — письменник-монархіст Сим Карнавалов (його можна назвати пародією на Олександра Солженіцина)…

2042 рік у Войновича описаний дуже смішно. Але не тільки смішно, а й вигадливо: він виглядає цілковито самодостатнім, цілісним світом. Звісно, в ньому багато пародії на життя в Радянському Союзі, на різноманітні очікування з приводу майбутнього. Та є тут і дещо інше. Скажімо, надзвичайно ефектні, хоч і начебто невеличкі, прозріння письменника. Їх можна перелічувати довго. Серпнева революція, що добре асоціюється з серпневим путчем 1991 року. Зрощення правлячої партії, спецслужби та церкви. Нарешті така пікантна подробиця, як те, що новий диктатор «Москви 2042» «Геніалісимус» перед приходом до влади був розвідником у Німеччині. Дещо нагадує, чи не так?

У передмові сам Володимир Войнович пояснює такі збіги власним тверезим ставленням до Радянського Союзу, уважним спостереженням. Мовляв, це й дозволяло робити якісь реалістичні прогнози, відчувати загальний напрям, у який ішли колії історії. Проте таке пояснення, звісна річ, далеко не вичерпне. Воно не може заперечити того, що ми маємо справу з блискучою, якщо не геніальною, письменницькою інтуїцією.

Сьогодні Володимир Войнович продовжує бути ліберальним письменником і продовжує бути в опозиції до чергової диктатури, що посідає Кремль. Серед іншого, він один із тих не вельми численних, на жаль, росіян, які є союзниками та симпатиками України. Про що читач дізнається з передмови, в якій Войнович радо вітає появу українського перекладу «Москви 2042». Щоправда, переклад виглядає далеко не ідеальним. Є багато запитань до української версії просторіччя у виконанні деяких персонажів. Із адаптацією «комуністичної мови» загалом перекладач Михайло Каменюк упорався добре, хоча в окремих випадках можна було б і пошукати щось іще. А в деяких місцях просто трапляються елементарні «недочищені» помилки. Але загалом українська версія дає непогане уявлення про книжку «Москва 2042».

Олег Коцарев

Придбати книжку

Ірина Тетера, Київ – New York. Зустріч, що розфарбувала життя. – Київ: Брайт Стар Паблішинг, 2016. – 224 с.

Іноді під обвалом усезагальних знервованості, тривожності й дратівливого песимізму зненацька вражено завмираєш перед чимось, що здається по-дитячому наївним. Боже, невже в нашу цинічну добу люди ще вірять у казки про вічне кохання?

Але ж найперші казкарі були універсальними зцілювачами душ: філософами, психологами, вихователями й артистами в одній особі, силою фантазії повертали людину до того, з чого її створено, – до Любові в чистому вигляді. А ця любов завжди ідеальна, позбавлена обридливих і нудних земних рис. Це і є наше внутрішнє «я», до якого постійно підсвідомо прагнемо, та не можемо дотягнутися крізь липке павутиння невблаганної буденності.

Саме такою красивою казкою видається маленький роман «Київ – Нью-Йорк» Ірини Тетери. Насправді ж не все так просто. Її героїня зіткана з рис, які авторка підгледіла в сучасниць. Не одна читачка могла б, напевне, згадати подібну мить щастя-муки, яка скінчилася красиво й сумно. Уважний погляд людини, здатної відтворити почуття в художньому слові, вловлює те, чого ми часом і самі в собі не знаємо, – підсвідомий потяг до краси почуттів і стосунків. Книжка спонукає уважніше дослухатися до себе й близької людини, бачити її «очима серця». Ми відучилися від такого, і списуємо збайдужіння на виснажливий ритм життя.

Звісно, історія суто жіноча, та все-таки варто віднести її до сімейного читання. Хоча б тому, що в ній описано далеко не ідеальні стосунки: саме такі, як у нас і навколо нас, – із усіма болями, втратами, жертвами…

Роман починається з трагічного фіналу кохання батьків Аліси. Відразу спадає думка про «заздрощі богів», які в подальшому все-таки випливуть у роздумах дорослої героїні. Далі – понад десять років нелюбові Аліси без жодного передчуття. Проте читачеві не віриться в жінку, не здатну любити. Історії великого кохання різні, та зі спільною сюжетною основою: життя До – мить щастя – життя Після.

Оточення героїні «до кохання» подано стислою схемою. Часом навіть починає дратувати сухість самого образу: таке жорстке самообмеження в почуттях у якісь двадцять чи двадцять п’ять років мало схоже на правду. Однак авторка виправдовує Алісу творчістю, яка цілком поглинає її жіночу сутність. Але й для талановитого художника брак звичайних людських емоцій часом закінчується кризою. Рятують від остаточного «висихання» заняття з хворими дітьми. Найпронизливішим епізодом є той, що завершується філософсько-поетичним заповітом дівчинки, яка боялася не смерті, а сумних спогадів своєї мами: «Лише надвечір’я приносить вічність». Це можна було б винести в заголовок і пояснити простіше: немає втрати, якщо є Любов… Мотив вічності поряд із мотивом втрати далі час від часу відлунюватиме у словах героїв роману.

Усе змінюється для Аліси, коли вона стає на порозі кохання. І тут авторку саму цілковито поглинає захоплива гра з почуттями героїв. Читач слідом за нею проходить усіма етапами від першої «іскри», яка незбагненним чином виникає між двома людьми, до закоханості, й далі, через поступове цнотливе зближення, до пристрасті, яка заступає цілий світ, однак залишає вузеньку шпарину, в яку вперто сотається почуття обов’язку. Гріх перелюбу бореться з гріхом Нелюбові… Ми немовби стаємо учасниками цієї суперечки, розуміючи, що так само не завжди самі собі довіряємо, боїмося дати волю почуттям, прикриваємося традиціями, звичками… І, напевно, такі книжки потрібні як засіб від черствіння душ.

Три покоління закоханих проходять перед читачем: наймолодші – з усією палітрою почуттів; люди зрілого віку, батьки Аліси, з’являються лише в її коротких спогадах; нарешті, старий Джо Діккенс, який виніс велике кохання з повоєнних часів, мовби довершує картину потужними мазками. Змальовуючи образи художників, авторка неначе переймає їхню манеру письма. Портрет кожного закоханого поступово пише Аліса, від імені якої ведеться оповідь.

Найперший такий портрет – Ангел із Андріївського узвозу, романтичний і зворушливий персонаж, казковий завдяки своїй драматичній витонченості. Другий за силою зображення – Джо Діккенс. Напруга почуттів наростає, поки не завершується детальним портретом Джастіна. Звісно, юнака, котрий став першим і останнім коханням Аліси, ідеалізовано настільки, що він не схожий на сучасного молодого чоловіка. Однак сама авторка пояснює читачеві своє відверте захоплення образом «чорного лебедя»: «… Ми наділяємо коханих тими якостями, які здаються нам найбільш прийнятними… Тому й захоплюємось незначними дрібницями, не звертаючи уваги на головне, на саму суть. […] Любов не бажає втрачати привабливості, тому й не підпорядковується сірим будням і логіці, доступній розуму…».

Сюжет настільки простий, що читачеві легко відчути себе учасником. Все, як у житті: кохання, зрада, ревнощі, боротьба за обранця… До речі, саме балерина Вікі, яка бореться з головною героїнею за Джастіна, як на мене, найслабкіший образ. Вона постає то невиразною і кволою, то несподівано яскравою, сильною і здатною на вчинок, а в цілому – доволі непереконливою як суперниця. Але це не заважає інтризі, тому що, власне, не є головним. Провідна думка автора – віра в незрадливе «лебедине» кохання до смерті. Такої віри бракує всім нам із нашою метушнею серед марноти.

У затишний домашній вечір ця книжка подарує тиху радість кожній жінці, яка будь-коли в своєму житті кохала, і кожній дівчині, яка з хвилюванням і наївною вірою в диво нетерпляче очікує головної Зустрічі… 

У романі багато простих фраз, які можна назвати авторськими афоризмами. Наприклад, «Життя – ось чим потрібно перейматися, не забуваючи ні на секунду, яке воно коротке»… Думки висловлені настільки прозоро й зрозуміло, що здається, десь уже це чув. А може, вони вже колись звучали в нас усередині, тільки ми не зуміли їх висловити? Хтозна. Залишається подякувати авторці: це сказано за всіх нас. «Любов не потрібно нести. Вона сама йде за тобою»…

Що ж, перед нами добрий зразок сучасного любовного роману, в якому авторка ні на крок не вийшла за жанрові межі, але змусила при цьому серйозно замислитися про важливі речі. 

Ганна Ручай

Катя Петровська. Мабуть Естер. Історії. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2015. – 228 с.

В моїй родині було все, думала я зарозуміло:

один сільськогосподарник, багато вчителів,

провокатор, по одному фізику та лірику, але

передусім були незчисленні легенди.

Катя Петровська «Мабуть Естер»

Відносно недавнім відкриттям у німецькомовному літературному просторі стала українсько-німецька письменниця Катя Петровська, яка увірвалася в нього з романом «Мабуть Естер». У 2013 році вона одержала за нього престижну літературну премію Інґеборґ Бахман. Письменниця народилася в Києві, але зараз мешкає в Німеччині. Її книжку «Мабуть Естер» в перекладі Юрка Прохаська минулого року опублікувало видавництво «Книги – ХХІ» в серії «Бібліотека німецькомовної літератури».

Одразу слід зазначити, що формат твору важко визначити однозначно, адже він перебуває на стику різних жанрів. Це і роман, головна героїня якого стає приватним детективом і по дрібницях збирає матеріал про минуле власної родини та знаходить її сліди в історії. Це і тревелог, в якому авторка розповідає про мандри, до яких вдалася під час пошуку, та ділиться враженнями від побаченого, переосмисленого, пережитого. Ще також й інтимне дослідження власного родоводу, пошуки особистих коренів.

Головні герої книжки, окрім Петровської, – її далекі й близькі родичі, долі яких часто є дзеркальним відображенням європейської історії минулого сторіччя. Дехто з них, як прадідусь авторки Озіель Кржевін та його донька Роза, навчали глухонімих дітей у Колі, Каліші, Лімановій, Варшаві, Києві. Тоді як її двоюрідний дідо Юда Штерн був терористом і в Москві здійснив замах на німецького посла. Багато з них стали жертвами Другої світової війни та Голокосту. Зокрема, прабабуся по маминій лінії Анна та її донька Льоля загинули в 1941 році в Бабиному Яру. А батькову бабусю, імені якої він не пам’ятає, але, як йому здається, «її звали Естер» (звідси й назва книжки), тоді ж застрелили біля власного будинку. Дідусь Василь по маминій лінії пройшов через німецький полон та концтабори.  

Мандруючи місцями, де її родичі залишили сліди, Петровська подорожує часом. Відповідно її дослідження є не тільки цікавою спробою пошуку власної сімейної історії, а й незвичною реконструкцією, нехай і через призму родинного минулого, історичних подій ХХ сторіччя з його революціями, тоталітарними диктаторськими режимами, війнами, голодоморами, злочинами проти гідності.

Композиційно твір Катя Петровська поділила на розділи. Це не класичні оповідання з чіткою структурою, а скоріше замальовки, в яких авторка або згущує фарби, щоби акцентувати увагу на деяких моментах чи персонах, або ж навпаки, впускає когось із виду. Слід розуміти, «Мабуть Естер» не є класичною історичною хронікою. Це пронизана сумом розповідь про пошук минулих поколінь, спроба відновити про них пам’ять та одночасне переосмислення власного місця в сучасності.

«Мабуть Естер» Каті Петровської приверне увагу шанувальників сучасної європейської прози та всіх, кому цікава історія минулого сторіччя.

Микола Петращук

Придбати книжку

«Друг Читача» весь час старанно препарує новинки від українських видавництв і не збирається зупинятися. Взимку в наш фокус потрапило 44 книжки. Із них 23 — новинки й перевидана класика зарубіжної літератури та 21 книжка від українських авторів.

Ми зібрали 9 найпопулярніших рецензій серед читачів за три місяці зими. Тож якщо ви щось проґавили, є нагода наздогнати, якщо призабули — згадати, а якщо шукаєте книжку собі до смаку — знайти її.

1. Сповідь нейрохірурга

Автор: Микола Петращук.

Книжка: Генрі Марш. Історії про життя, смерть і нейрохірургію. — Львів: Видавництво старого Лева, 2015. — 320 с.

Позитивних відгуків про цю книжку та її автора, всесвітньо відомого нейрохірурга Генрі Марша, в мережі чимало. Автор у своїй рецензії зазначає, що в книжці Марш — не тільки лікар, а й звичайний чоловік із мінливим настроєм, страхами.

Медицина — це тема доволі специфічна, проте книжка «Історії про життя, смерть і нейрохірургію» саме для широкого кола читачів.

Генрі Марш писав її для звичайних людей, щоби показати, «з якими труднощами, радше морального, а не фахового характеру, зіштовхуються лікарі.»

Частина подій, про які пише Генрі Марш, відбувалися в Україні.

Читати рецензію повністю

2. Іловайський Армагеддон

Автор: Яр Левчук.

Книжка: Євген Положій. Іловайськ: розповіді про справжніх людей. — Харків: Фоліо, 2015. — 378 с.

«„Іловайськ“ — це сторінки мужності й витривалості, жорстока й неприкрашена правда про війну та Іловайське пекло, часом непроста для психіки, але потрібна.» — пише Яр Левчук про першу художньо-документальну книжку в нашій літературі про українсько-російську війну 2014–2015 років.

Євген Положій збирав документальні свідчення майже рік. Так з’явився роман у новелах.

Положій написав про бійців у межових ситуаціях, розказав про їхню долю, розкрив справжні мотиви та показав істинну вольову міць.

Читати рецензію повністю

3. Впіймай Сковороду «за хвіст»

Автор: Катерина Холод.

Книжка: Григорій Сковорода. Буквар миру. Книга для сімейного читання. — Харків: «Клуб сімейного дозвілля», 2015

Наша постійна авторка Катерина Холод переконана, що «Буквар миру» зацікавить людину, в якій є таємний вогник «сковородівства» й велике бажання мандрувати у філософських емпіреях. А книжка, яку впорядкував Леонід Ушкалов, допоможе збагнути, хто ж він такий, Григорій Сковорода.

Понині філософ залишається втіленням мінливого духу й мандрів. Але читання «Букваря миру» швидко зруйнує таке поверхове сприйняття.

Читати рецензію повністю

4. 10 найромантичніших львівських історій про кохання… з ароматом кави

Автор: Ігор Зіньчук

Книжка: «Львів. Кава. Любов»: збірка / укл. і передм. Н. Нікалео. — Харків: «Клуб сімейного дозвілля», 2015. — 272 с.

«Чи вдасться колись до кінця збагнути таємницю жіночого серця? Напевно, ні, бо її можна лише відчути, як особливий аромоксамит запашної львівської кави, що пахне корицею, шоколадом цинамоном і… чарівливою магією єднання двох коханих сердець. А за цією таїною замріяно спостерігають кам’яні леви, вслухаючись у передзвін годинника на ратуші древнього міста…»

Книжка приємно вразить романтизмом, вишуканістю, справжнім теплом… і подарує насолоду вдумливого легкого читання, вважає наш постійний автор Ігор Зіньчук.

Читати рецензію повністю

5. Європейські інтриги по-українськи

Автор: Олег Коцарев

Книжка: Юрій Косач. Володарка Понтиди. — Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015. — 528 с.

Рецензія на пригодницький роман дуже суперечливого автора 20 століття Юрія Косача, племінника Лесі Українки. За сюжетом молодик зі шляхетських кіл Гетьманщини їде до Страсбурга, але потрапляє в Париж і вплутується в історію з самозванкою-авантюристкою «княжною Таракановою».

«Книжковий ринок України збагатився черговим захопливим романом,» — каже Олег Коцарев.

На його переконання, пригодницький шар твору виписано блискуче, а сюжетні інтриги не відпускатимуть читача до самого кінця.

Читати рецензію повністю

6. «Улісс» українською: не минуло й ста років

Автор: Олег Коцарев

Книжка: Джеймс Джойс. Улісс. — Київ: Видавництво Жупанського, 2015. — 736 с.

«„Улісс“ відносять до найвидатніших книжок світової літератури, але при цьому зовсім небагато людей, навіть серед фахових філологів, можуть похвалитися, що прочитали її до кінця, та ще й не з примусу, та ще й дістали від цього задоволення.» У рецензія лаконічно розкладено роман по поличках, і тому він стає зрозумілішим.

Вихід книжки Джойса українською мовою критики, видавці та письменники назвали головною літературною подією 2015 року.

Читати рецензію повністю

7. Смакові рецептори американської пам’яті

Автор: Дмитро Дроздовський

Книжка: Фенні Флеґґ . Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка». — Харків: «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 320 с.

«Роман Фенні Флеґґ — про ту Америку, якої нині вже немає. Америку періоду „великої депресії“. Америку не толерантну, зі своїми внутрішніми „чорно-білими“ протистояннями, але водночас якусь особливо щасливу, коли люди ще вміли радіти життю в його найпростіших виявах. …»

На думку Дмитра Дроздовського, щоби насолодитися романом, читачеві слід подолати дистанцію перших ста сторінок.

«Роман нетиповий для української літературної традиції. Натомість він дуже американський у своїй внутрішній сутності,» — каже автор.

Читати рецензію повністю

8. Краса гине в неволі

Автор: Вікторія Зенгва

Книжка: Фаулз Дж. Колекціонер; перекл. з англ. Г. Яновської; худ. Г. Капустенко. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. — 304 с.

«„Колекціонер“ — достатньо складний твір, це філософсько-психологічний, гротескно-реалістичний роман-притча. А основна колізія, стосунки Фредеріка й Міранди, порушує проблему співіснування Маси й Небагатьох у сучасному світі. Чи ж можливе тут примирення, якийсь компроміс?»

Книжка із детективною фабулою, але не детектив і не триллер. Герой закоханий, але роман не про любов. Вікторія Зенгва влучно зауважує, що це притча. Книжку важливо читати, щоби краще розуміти стосунки між масами та елітою, між чоловіком і жінкою, між окремими особистостями. Роман «Колекціонер» навчить не поспішати з висновками та оцінками.

Читати рецензію повністю

9. Смерть теж має серце

Автор: Вікторія Зенгва

Книжка: Зузак М. Крадійка книжок: роман. — Харків: «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 416 с.

«Якщо порівняти книжку „Крадійка книжок“ і фільм за її мотивами, то книжка — це історія болю, фільм — це історія болю з потужним знеболювальним. Із якихось причин автори фільму значно пом’якшили кіноверсію, прибрали з неї багато ключових промовистих деталей, і вона втратила половину, якщо не більше, свого шарму.»

Історія дитинства в часи Другої світової війни. Роман про неординарну особистість з-поміж тих, хто звик плисти за течією, написаний від імені Смерті.

Читати рецензію повністю

Талан Світлана. Купеля. — Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. — 240 с.

Розпочинаючи читати цю книгу, я навіть не знала, чого від неї очікувати. Анотацію принципово не переглядала, назва нічого особливого не говорила, та й дивно було побачити не черговий роман авторки, а її збірку.

Усе ж таки досвід читання романів Світлани Талан підказував, що розчарування не буде, натомість я переживу нове життя, пізнаю ті емоції, які, можливо, ніколи в житті не переживу, познайомлюся з новими людьми, знайду собі подругу, пізнаю інший устрій буття.

Та ось усе позаду, остання сторінка перегорнута і… в моїй душі змішані відчуття. Я розчарована, що все закінчилося так швидко, та й одночасно задоволена, що мені вдалося сповна пережити ще одне життя та насолодитися ще однією книгою.

Здебільшого я не люблю отакі міні-романи на 186 сторінок, тому що не встигаю насолодитися словом, не можу спіймати ту ідею, яку хотів донести автор, познайомитися з героями твору, полюбити чи зненавидіти їх. Таке читання проходить повз мій розум та душу, й це — безцільна втрата часу. Деякою мірою я злостилася, що події так швидко змінювалися, але разом із тим ця книга досить жваво розповідала про головне: як у романі, так і в житті.

У кожній книзі Світлана Талан зосереджує нашу увагу на всеохопній любові, й збірка «Купеля» — не виняток.

Головна героїня роману Софія — гордість дідуся, його відрада в скрутні часи, надія на такий жаданий спокій. Сашко — дарунок Помаранчевої революції особисто для Софії. Він — усе її життя, її дівочі сподівання, він — її чисте, невинне кохання. Але не може бути все так безхмарно, життя вносить свої корективи, доля випробовує на міцність, кохання — на вірність та стійкість. Адже нічого в житті не дається просто так. І любов, як і будь-що інше, потрібно заслужити.

Чи можна накликати біду? Можливо, — й саме ця думка майнула першою, — Софія сама в усьому винна, адже правду кажуть: відправляючи близьку людину в дорогу, не можна тужити. Але ж хіба можна було не тужити?! Не чужу ж людину проводжає, а найріднішу серцю.

Повна протилежність Софії — Олеся. Здавалося б, розумна дівчина, та від помилок ніхто не застрахований! Просто… вона занадто хотіла зустріти своє кохання. Напевно, проблема більшості сучасних дівчат у тому, що кожна з них прагне вийти заміж за багатого, розумного красеня, але дилема в тому, що найчастіше ось ці «красені» — як те гарне яблуко, що червиве всередині. Шкода, що цього не знала Олеся… А може, знала та забула, оманливе кохання задурманило голову. Шкода, що довірилася, шкода, що перше життєве розчарування було в неї саме таким.

Характерним для романів Світлани Талан є те, що вона показує читачеві неймовірні перипетії долі, які є досить логічними в повсякденному житті, але ми за своєю постійною заклопотаністю не помічаємо цього й лише в книзі зосереджуємо свою увагу на головному — а це, як не крутіть, любов.

Так склалося, що я не дуже люблю романи про таке кохання, що аж подих захоплює: вони здаються мені занадто романтичними та, здебільшого, переповнені наївністю. Але почуття, які в мене викликала «Купеля», абсолютно протилежні, адже у своїх книгах авторка виписує події з боку порадниці, мудрої старшої подруги-наставниці, матері.

«Купеля» — це збірка, до якої увійшли ще й оповідання «Особисте», «Мій Тарас», «Однокласник» та інші. Не буду розповідати про кожне з них, зазначу лише одне: у цих оповіданнях я відчула душу авторки й, мабуть, цим усе сказано. Зайвими будуть слова…

Олена Горобець, директор бібліотеки НАСОА, книжковий блогер

Придбати книжку

Фото: www.virgin.com

Річард Бренсон у свій 65-й день народження кинув собі виклик, пише сайт AIN.UA. Він виконає 65 завдань із тегом #ChallengeRichard від інтернет-користувачів. Так нещодавно один із прихильників попрохав всесвітньо відомого бізнесмена назвати 65 книжок, які, на його думку, слід прочитати кожному. Вчора, в Міжнародний день письменника, Річард Бренсон виконав прохання.

Багато книжок, які згадав Бренсон, торкаються проблем клімату й екології. Однак серед них є і художні, як «Сто років самотності» Маркеса чи «Великі сподівання» Діккенса, і книжки з психології, і фотоальбоми. І навіть… розмальовка «Загублений океан»!

Список Річарда Бренсона повністю

1. «Там, де живуть Чудовиська», Моріс Сендак.

2. «Абсолютно неочікувані історії», Роальд Даль

3. «Чарівні ліки Джорджа», Роальд Даль

4. «Пригоди Гекльберрі Фінна», Марк Твен

5. «Місця, де ти побуваєш», Доктор Сьюз

6. «Пітер Пен», Джеймс Баррі

7. «Книга джунглів», Редьярд Кіплінг

8. «Пригоди Тома Соєра», Марк Твен

9. «Ластівки й Амазонки», Артур Ренсом

10. «Путівник по Галактиці для космотуристів», Дуглас Адамс

11. «Острів скарбів», Роберт Луїс Стівенсон

12. «Гобіт», Джон Толкін

13. «Парк юрського періоду», Майкл Крайтон

14. «Двадцять тисяч льє під водою», Жуль Верн

15. «1984», Джордж Орвелл

16. «Великі сподівання», Чарлз Діккенс

17. «Тихий американець», Грехем Грін

Фото: www.peoples.ru

18. «Шестигранна людина», Люк Рейнхард

19. «Шантарам», Грегорі Робертс

20. «Сто років самотності», Габріель Гарсіа Маркес

21. «За горами гори. Історія лікаря, який лікує весь світ», Трейсі Кіддер

22. «Будинок на краю світу», Генрі Бестон

23. «Дикі лебеді», Юн Чжан

24. «Сталінград», Ентоні Бівор

25. «Потрібна річ», Том Вулф

26. «В серці океану. Трагедія китобійного судна „Ессекс“», Натаніель Філбрік

27. «Я знаю, чому пташка співає у клітці», Майя Енджелоу

28. «Подорож із Чарлі в пошуках Америки», Джон Стейнбек

29. «Довгий шлях до свободи», Нельсон Мандела

30. «Невідомий Мао», Чжан Жун

31. «Повне життя: роздуми в 90 років», Джиммі Картер

32. «Без прощення немає майбутнього», Десмонд Туту

33. «Довгота. Справжня історія великого відкриття, яке змінило світ», Дава Собел

34. «Шлях Мандели: Уроки життя, любові і хоробрості», Річард Стенгел

35. «Без меж: довготривале лідерство», Аджаз Ахмед

36. «Оригінали. Як нонконформісти рухають світ», Адам Грант

37. «Якби я міг сказати одну річ: 50 чудових людей дають найкращі поради», Річард Рід

38. «Віддалено: офіс не обов’язковий», Джейсон Фрайд, Девід Хенсон

39. «Почни з чому», Саймон Сінек

40. «101 привід встати з ліжка», Наташа Мілн

41. «Листи незнайомцеві: видавничий проект на допомогу розуму» (Letters to a Stranger: A publishing project in aid of MIND), група авторів

42. «Самовпевненість: Бачення», Джамал Едвардс

43. «Значення 21 століття», Джеймс Мартін

44. «Щастя. Путівник із вдосконалення найвижливіших життєвих навичок», Матьє Рікар

45. «Час для нових мрій», Бен Окрі

46. «Коротка історія часу», Стівен Гокінг

47. «Ефект загального огляду: космічні дослідження й еволюція людини», Френк Уайт

48. «За межами синяви», Джим Кемпбелл

49. «Достаток: майбутнє краще, ніж ви думаєте», Пітер Діамандіс

50. «Космос», Карл Саган

51. «Творці погоди: як людина змінює клімат і що це означає для життя на Землі», Тім Фланнері

52. «Великий світ, маленька планета», Йохан Рокстрем, Маттіас Клум

53. «Незручна правда: Планетарна загроза глобального потепління», Ел Ґор

54. «Некер: незайманий острів», Рассел Джеймс

55. «Загублений океан», Джоанна Басфорд

56. «Арктика: північ, що зникає», Себастьян Коупелд

57. «У Патагонії», Брюс Чатвін

58. «У розрідженому повітрі», Джон Кракауер

59. «Світ без нас», Алан Вейсман

60. «Бургер всередині й зовні», Стейсі Перман (In-N-Out Burger: A Behind-the-Counter Look at the Fast-Food Chain That Breaks All the Rules — Stacy Perman)

61. «На захист їжі: маніфест їдця». Майкл Поллан

62. «Нація фастфуду: темна сторона всеамериканського харчування», Ерік Шлоссер

63. «Звичайне милосердя: історія правосуддя й спокути», Браян Стівенсон

64. «Включайся: жінки, робота й воля вести за собою», Шеріл Сендберг

65. «Кінець війни з наркотиками», група авторів

Нещодавно у видавництві KM Publishing вийшла книжка Річарда Бренсона «Шлях Virgin». Придбати її можна в інтернет-книгарні ВсіКниги.

Ігор Астапенко. Щільник. Вірші. — К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2015. — 88 с.

Ти маг, якому підвладне все, що бачиш: трави й хмари, щільники і рої істот, яких ти не боїшся. Дитинство поезії — це час, коли містичний світ світил, стихій і квітів, і птахів є тобою. Ти віриш, що так легко ними всіма керувати, як власними пальцями, які «заглядають у кільця сопілки». І звучить музика, якої не чує ніхто в «буцегарні нашого спокою». Ти наче бог, що тільки створює світ, імпровізуєш, «бо ти лише сон, що принишкло грає на сопілці». Бо поет — це той, хто не наважився вбити дитину в собі.

І саме вона відкриває поету, що промені землі щось же хочуть сказати нам,

як дитина на сповіді

рожево соромиться небосхил

розплавлено-мідні цвяхи

проміння вбиває у позирки наші (…)

і ти у ньому найдитинніше сотворіння бога

так дивовижно збираєш мед

що навіть у вітру побігли мурашки по шкірі

Дебют Ігоря Астапенка відбувся лаконічною збіркою поезій, які читач не розірве на цитати. Йдеться про тексти герметичні, медитативні, інтимні. Питання, з яких автор висновує свої вірші, не надаються до відповідей, це питання-лабіринти, які не обов’язково мають виходи-розв’язки. Так само, як із грою на сопілці: ритм слів, настрій і тональність: ну ж бо, повторіть усе це. Поет герметичного щільника, де більше терпкості й туги, ніж солодкого смаку. Це поезія холоду, суму й місячного світла:

медитуй місяцю медитуй

де ти ще знайдеш утіху

на оголених віхах аскези

саме ту ти шукав самоту

Це писання в передчутті трагічності людського життя, де більше рефлексій нервової системи й самовідчуження, ніж поетичних відрухів, ніжності й любові.

медитуймедитуймедитуй

поки ранок не крикне «Аве»

а я буду дивитись крізь сон

як щоночі в тобі умирає Авель

Et ignotas animum dimittit in artes («І дух свій звернув на незнані мистецтва») — рядок із «Метаморфоз» Овідія, або епіграф до першого шедевру Дж. Джойса «Портрет митця замолоду». Кожен автор, що б він не писав, передусім розкриває себе ж. І поетична збірка Ігоря Астапенка про це ж. І книжка про кохання також. Тілесна, тактильна чуттєвість, яка прагне вийти за межі людського тіла і —

бачиш моя кохана

вечір уріс у темінь

море всього тінь неба

тиша всього тінь нас

Якщо ви шукаєте ту високу невимовну любов, про яку пишуть реалісти-прозаїки, любов, в якій змішується все — поцілунки матері, несвідомі фантазії, лібідо, секс, страх, каяття, інстинкт смерті, всемогутній Бог, то вам не сюди. Чуттєвість, любі друзі, це зовсім не сексуальні сцени, а якраз те, що перед ними і після них, атож.

Маленький хлопчик у поеті шукає свого бога, рефлексує над життям і заодно чекає на диво зустрічі з одкровенням іншого світу. Цей ліричний герой думає, що він не такий, як інші. Він думає, що світ не віддзеркалення сітківки ока, що він сам його створює. І що йому, маленькому хлопчикові, подобається дівчинка, яка радить йому покинути писати. Та кожна муза скаже йому гнати під три чорти таких дівчаток, які мерзнуть навіть коли вливати у них, «як чай найгарячіші з віршів своїх». І попри всю несправедливість цього світу, він її кохає.

З іншого боку, і великі хлопчики грішать такими оригінальними героїнями, які насправді не вміють читати. І не всім дівчаткам дано зрозуміти вірші. Але якщо ти поет, то поезія не дасть вибору. Тільки вона. І жодних неписьменних дівчаток поруч неї. Що ж залишається поету?

Він споглядає чужі життя й людську обмеженість і пише. У нього своя реальність, свій щільник, та й що таке людські амбіції, як не акторська гра. Ідеї, почуття тільки гра. Як було у Джойса? «Гра! …Кожен осел на дорозі гадає, що в нього є ідеї». Як же бути поету?

Поезія — це своєрідна форма поклоніння любові, проти якої не можна встояти. Вона може втілитися в прекрасну жінку, яка приходитиме у в’язких снах, а ти відчуватимеш, що ця химерна істота означає для тебе більше за всі релігії світу і що її присутність у твоєму житті пояснює кожен весняний листок і найпотаємніший згусток відчуттів, про які раніше навіть не здогадувався.

Врешті-решт, чому він кохав її? Любов не просто психічний стан і те, як ти спроможний любити — квінтесенція тебе самого. Так вирішує маг, наш герой-поет:

він занурює пальці

в небо

щоб намацати трішки правди

та знаходить

лиш дим і хмари

Інна Корнелюк

Корсак Іван. Запізніле кохання Миклухо-Маклая. — Київ: Ярославів Вал, 2016.

Що ми знаємо про Миколу Миклухо-Маклая? Так, шкільна програма каже, що він був видатним мандрівником, який неабияк прислужився науці, зробивши низку відкриттів. «Выдающийся русский путешественник», — стверджують російські джерела. І мало хто знає, що походить великий вчений із славного козацького роду Миклух, що подвійне прізвище — Миклухо-Маклай — взяв собі, аби втекти від ув’язнення за кордон.

 
«Багато нашого по чужих хатах позалежувалось, що не всяке вже й пізнає, чиє воно спершу було. Багато позабирали в нас усякого добра сусіде, багато і самі наші предки по чужих людях порозносили… А воно Бог зна коли було наше „непрошене й не дане“, тільки що не було в нас на Вкраїні захисту все те ховати», — написав свого часу Пантелеймон Куліш. Ці слова читаємо в анотації до нового роману Івана Корсака.
«Запізніле кохання Миклухо-Маклая» — саме так охрестив своє нове творіння автор. Втім у романі ви не знайдете такого собі ширпотребного «мила» про кохання-зітхання. Бо з перших сторінок затамувавши подих стежитимете за перипетіями й карколомними пригодами, що випали на долю Миклухо-Маклая. І почнете переживати вже тоді, коли майбутній першовідкривач далеких заокеанських островів стоятиме на кордоні, молячись, щоби не викрилася оборудка із документами, які виготовити допоміг нащадок останнього гетьмана Розумовського граф Олексій Толстой… Ви співчуватимете його матері Катерині Семенівні, яка мусила відпустити одного з синів у далекі світи. А потім з подивом спостерігатимете, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. І усміхатиметеся, коли дізнаєтеся, що листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Було в житті Миколи Миклухо-Маклая почуття, що змушувало шалено бігти кров по жилах. Він закохався у хвору дівчинку, коли асистував як лікар. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці — і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» — описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним і назавжди — Ангела незабаром померла. А Миклухо-Маклай з головою пірнув у науку.
Звісно, він не був аскетом. Траплялися у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», — пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом — то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» — описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», — зауважує автор.
Втім основну увагу Іван Корсак все ж зосереджує саме на діяльності та подорожах науковця, а також — на всіх негараздах, що випали на долю Миклухо-Маклая: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», — скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
…Справжнє почуття виникло між Миколою Миколайовичем і молоденькою вдовицею Маргарет Робертсон, донькою прем’єра провінції Новий Уельс. «Навіть словом обоє не перемовилися, різні віком і життєвою долею, але щось таки відбулося між ними, щось сталося, невидиме на колір, невідчутне на звук; воно змайнуло між ними раптовою іскрою і, видається, змінило обох», — інтригує автор. Саме Маргарет стала тією єдиною, яка змусила затятого тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Бо ж серце віддала сама… Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» — «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» — так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливу цінність складають уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Насамкінець варто сказати, що «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» — роман, що можна вважати віховим у нашому сприйнятті видатного науковця. І в кожного, кому пощастить прочитати новий твір, вже не повернеться язик сказати, що Миклухо-Маклай — «выдающийся русский путешественник».
Оксана Головій

Олександр Карпенко. 2013–2015. На межі. Хроніка полум’яних літ — К.: ТОВ «СІК Груп Україна», 2015. — 340 с.

Невтомний мандрівник і дослідник українських протестних рухів, редактор і журналіст газети «Сільські вісті», відомий політичний аналітик Олександр Карпенко у новій книжці осмислює Майдан та війну на Сході України.

«Які ми, така й наша доля. Яке суспільство, такі й політики. У кожного має бути свій Майдан. Змінюючись сам, змінюй свою країну» — цілком зрілий та мудрий месидж українському суспільству споживацтва, винесений як підсумок цієї книжки. І О. Карпенко недарма так філософствує. Адже українці самі ковалі свого нещастя, адже віками продукували суспільну апатію та байдужість до політичних процесів у власній країні, адже століттями жили за принципом «моя хата скраю…». Засіяне нашим народом ще від Петра I і до недавнього Віктора II збайдужіння, яке в’їлося в українську душу, оте «якось воно буде» в історії дало криваві жнива: війни, революції, Голодомори, репресії, революції і, як наслідок, мільйони страчених українських життів.

Уже два Олександри написали про полум’яні українські літа. Першим був Довженко, який із кінематографічною точністю зобразив події Другої світової війни, із письменницькою достовірністю написав про обпалені воєнним лихоліттям долі, мужніх радянських людей, які вистояли у боротьбі із фашистською навалою. Другим є Карпенко, який написав серію репортажів та нарисів про Україну в полум’ї Революції Гідності та АТО, про українців, які в один момент стали революціонерами та вояками, щоб протистояти рашистській орді.

До хроніки полум’яних літ увійшло 92 матеріали, об’єднані у цикли: «Між двома полюсами», «Хроніка революції», «Енергія еволюції», «Україна під прицілом», «Відродження героїв», «Тяжкі кроки до мрії». Початок кожного розділу прикрашено віршованими творами українських будителів: Тараса Шевченка, Івана Франка, Бориса Олійника, Ліни Костенко. Вічно живий і вічно правдивий Кобзар актуальний як ніколи:

І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?

У світлі ж останніх подій найщемкіші та найточніші слова Ліни Костенко:

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми,а завтра — ви.

Коли ж читаєш нову книжку «2013-2015. На межі », то найперше, що впадає в око — це оригінальна публіцистична матафорика, влучні оцінки, раціональний підхід до вирішення проблем та проукраїнська позиція автора. Суха мова цифр, бездушні й не розтлумачені простим громадянам економічні показники й статистики, також часто-густо безладна й пуста риторика українських політиків у публіциста ж роз’яснюються простою і зрозумілою мовою, набувають чітких і випуклих форм, яскравих мовних конструкцій. Письменник черпає із колодязя народної мудрості та фольклору, психології та української поетичної творчості, міфологію, часто використовує фразеологізми у своїх статтях.

Наприклад, пишучи про Революцію Гідності використовує крилаті вислови: «Півцарства за коня!», «Піррова перемога», «Через терни до зірок»; творчо переінакшує народні вислови: «Синиця чи журавель?», «Хто — пан, а хто — васал», «Камінь за пазухою»; доцільно використовує антонімію: «Слабкість сили» або «На своїй — чужій землі». Волонтерів Олександр Карпенко поетично називає «Янголами милосердя». Стаття про Надію Савченко називається «Крила нашої надії», а учасників АТО із 11-ого та 25-ого батальйонів територіальної оборони гордо іменуються тими, хто не вклоняється кулям. І таких знахідок у мовній скарбничці Олександра Карпенка можна знайти предостатньо.

Ще раз про стиль Олександра Карпенка резюмувати хочеться словами легендарного Степана Колесника, публіциста й лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка: «Це вдумливий автор, стриманий, а не розхристаний у викладі матеріалу, слово у нього точне, добірне, як колоски житні у снопах».

Яр Левчук

Придбати книжку

Переселенці. Люди, які не загубили себе. — Літературна агенція «Discursus», 2016. — 176 с.

За плечима в них рідний дім та звичний ландшафт, улюблена робота, назавжди розімкнуте коло знайомих і друзів. Є життя до війни і після. Вони, мов птахи, вимушено полетіли із рідних гнізд освоювати нові землі.

Окупаційна російська влада погнала одних українців із Кримсього півострова на материк, а інших, із Донбасу, розпорошила по різних регіонах. Нова ж українська влада приготувала для них сюрпризи: безкінечні черги в державних організаціях, колосальні труднощі з одержанням бодай якогось житла та жалюгідну матеріальну допомогу (від 200 до 400 гривень). Мільйони українців зависли над прірвою: у їхніх очах невідомість і страх за майбутнє їхніх дітей. І в межовій ситуації лиш одиниці змогли встояти на ногах. Вони не підкорилися обставинам, а навпаки, почали все з нуля й дістали фору за свою віру та стійкі переконання. Мова про успішних переселенців, які повірили в себе і яким повірила решта українців.

Київ. Здавна з усіх українських регіонів до Києва тягнуться ділки різних мастей та шукачі кращої долі. Яким же медом помазана київська земля? Правильно, в ній є майже все для життя. Банки, приватні фірми, університети, школи, гіпермаркети, аптеки, лікарні, розважальні заклади… Усе це й породжує ілюзію, що в центрі України легше прилаштуватися й осісти.

Корінного населення в столиці близько трьох мільйонів плюс приїжджі заробітчани з околиць та інших міст, а тепер додаємо ще й переміщених осіб із Криму та Сходу. Звісно, в цій туго набитій рукавичці — згадую відому казку —  усім тісно й нема де розвернутися. На щастя, переселенці поки знаходять свою нішу в мурашиному мегаполісі.

Серед дев’яти історій, вміщених у першому розділі книжки, переважають розповіді про приватних підприємців. Це власник донецького, а тепер уже столичного бару «Сплетни» Євген Васілі, керівник і кулінар найстарішого кафе в Донецьку Дар’я Барабанщикова, директор фірми «Технология сетей» Дмитро Паладов, чільник Медико-біологічного центру «Геном» Олександр Краснов, луганчанка Тетяна з її стартапом «Гурманьяки» та власниця кав’ярні у французькому стилі «Love cake» Настя. Більшість із них підтримують Євромайдан і проєвропейський вектор розвитку України, не хочуть жити в Мордорі: квазі-республіках під назвою ДНР/ЛНР.

Війна перемолола їхнє життя, змінила їхні професії. До прикладу, донецька лікарка-офтальмолог Настя стала київською підприємицею і водночас втілила свою мрію про власну пекарню. А Тетяна  з Луганська (за першою освітою фізик, за другою — піарник) зараз реалізує свою мрію про виробництво делікатесів. Мірилом успішності цих людей є відданість власній мрії та досягнення її наполегливою працею. Війна дала їм шанс на другу спробу втілити заповітне бажання, яке вони успішно реалізують і подають нам приклад.

Зовсім окрема тема цього розділу — інтелігенція. По-своєму унікальні та неповторні життєві історії можна знайти в цій книжці. Про донецького Каспарова, шахіста й працівника біблійного центру Володю із Макіївки, який постраждав у горезвісній трагедії під Волновахою. Хлопця не зламали ні контузії, ні поранення, ні приниження від української влади у вигляді матеріальної допомоги в сумі 400 гривень, яку він не взяв. Макіївський шахіст Володимир через соцмережі познайомився з любителям стародавньої гри і в столичних кафе організував шаховий міні-клуб. Друга ж Володіна мрія — повернутися до українського Донецька й піти на футбол.

Ще один знаменитий макіївчанин — письменник Олексій Чупа. Його книжки «Бомжі Донбасу» та «10 слів про Вітчизну» увійшли до довгого списку премії «Книжка року-ВВС» 2014 року. Письменник працював вантажником, машиністом, але був чужим і малозрозумілим своєму середовищу. Організовуючи Євромайдан у Донецьку, він побачив, що там люди байдужі до змін, підтримують маріонетковий режим Віктора Януковича та зазомбовані путінською пропагандою. Повертатися на малу батьківщину письменник не поспішає і вірить, що колись макіївчани зміняться.

Львів. Культурна колиска України прийняла дев’ять героїв цієї книжки. Одною зі знакових історій цього розділу є оповідь про отця Тихона, який виріс у селі Мар’янка. 12 днів полону в ДНР, 10 днів реанімації і 10 місяців у Львові провів Тихон Кульбака, не припиняючи допомагати своїм землякам. ДНРівці розмалювали його автомобіль свастикою і написали на ньому «смерть бандерам». У полоні над ним знущалися бійці «Руської православної армії». На 12-ту добу священика звільнили, після чого він потрапив у столичну лікарню з діабетом та виразкою шлунку. Одужавши, вирішив їхати до Львова. Там зареєстрував громадську організацію «Донецькі у Львові». Об’єднання допомагає переселенцям спільними молитвами, харчами, психологічної розрадою. Найзаповітніша мрія очільника донецьких біженців у Львові — повернутися в рідні пенати.

Постраждали від російської окупації і кримці. Показова історія Ельдара Османова — молодого й позитивного хлопця, громадського активіста, учасника кримськотатарських мітингів за Україну. Він після вимушеного переселення до Львова організував там уроки кримськотатарської мови, танців, заснував молодіжну організацію.

Івано-Франківськ. До Станиславова переселилися Ярослав Мінкін — поет, культурний менеджер і громадський діяч із Луганська; севастополець Олексій Шубін; творча родина Малійових — ілюзіоніст Петро та художниця Анастасія; співвласниця громадського ресторану «Urban Space 100» кримчанка Оля Дятел та інші, які потрапили в об’єктив журналістів інтернет-видання «UFRA».

23 історії успішних людей зі Сходу та Криму – це хороший почин для України, який надихатиме переселенців і решту українців вірити, надіятися, любити, рости й діяти. І сподіватися, що всі перелітні птахи вернуться на малу батьківщину.

Яр Левчук

Придбати книжку

Янсі Р. П’ята хвиля: роман / Рик Янсі ; пер. з англ. О. Бойко. — К. : Видавнича група КМ-БУКС, 2016. — 448 с.

Український переклад «П’ятої хвилі» Рика Янсі засвідчує новий рівень книгоіндустрії в нашій країні: видання підготовлено спеціально до екранізації. «Читайте роман. Дивіться фільм» — гасло, винесене на обкладинку роману.

«П’ята хвиля» — роман-катастрофа, можлива версія зустрічі людства з «Чужими». По суті, типова американська екшенівська історія, в якій героїні (феміністичний поворот) Кассі Салліван потрібно перемогти «глушників» (песведолюдей, у яких «чужа» чиста свідомість захопила свідомість людини й розчинила її в собі), рятуючи весь світ.

Безперечно, Р. Янсі прагне урізноманітнити сюжет, зробити його мелодраматичним і, по суті, по-голлівудськи масово перетравлюваним. Фактично структура романної оповіді від Р. Янсі — це модифікована вальтерскоттівська модель роману: історичний наратив + love story. У Янсі перший компонент заміщено катастрофічним, на тлі якого розгортаються різні драматичні події (смерть матері, розлучення з братом Семмі, потрапляння в різні пастки й можливість загинути тощо). Письменник ускладнює колізію через введення до роману «трікстера», красивого хлопця Евана, наділеного особливою «роздвоєністю».

У «П’ятій хвилі» наявні елементи утопії (коли дітей привозять на спеціальну базу та нумерують, перетворюючи на рабів-виконавців, по суті, жорстоких убивць) і антиутопії (Кассі будь-що мусить знищити систему Зла, зруйнувавши базу Чужих та звільнивши брата). Р. Янсі обігрує різні популярні структури сучасного роману, напевно, розраховуючи, що його текст таки перетвориться на кіноадаптацію, що, зрештою, і сталося.

Поряд із головною лінією у стилі екшену в романі герої натрапляють на складні філософські питання про те, що є життям, у чому його сутність, чи є Бог на світі, чому життя — це загроза й боротьба… Ці рефлексії героїв, безперечно, ускладнюють загальну тканину роману, досить невибагливу та передбачувану. Ім’я головної героїні повністю звучить як Кассіопея: так названо і «сузір’я королеви, прив’язаної до свого стільця в північному небі, — вона була вродлива, але пихата, і морський бог Посейдон покарав її за пиху, лишивши кружляти у небі. Грецькою її ім’я означає “велеречива”» (с. 17-18). Кассі — з тих дівчат-підлітків (їй шістнадцять), які мають характер. Чудом порятована від смерті, вона й надалі готова боротися проти системи Зла, яку хочуть сформувати Чужі.

Сам образ Чужого в Р. Янсі здобуває нових відтінків: ідеться про прибульців, які постають у вигляді чистої свідомості. Це не монструозні чужі, яка крапають слиною з ікластої пащеки. Новий тип Чужих подібний до вірусу, проте йдеться про ще тоншу матерію, позбавленого фізичного стану. Окремі сюжетні лінії в епопеї Янсі нагадують трансформовані сюжети з романів про Другу світову війну та нацистські дії. Табір смертників, у якому Чужі перетворюють дітей на машин смерті, — це, по суті, той-таки Аушвіц або Заксенгаузен.

У «П’ятій хвилі» вкотре показано беззахисність людства перед загрозою інопланетного вторгнення. Хоча Чужі, як мені здається, — це лише ширма, симулякр, за яким сховано спробу показати кінець світу, який може настати не через «глушників», а в результаті добре відомої людської діяльності: війн, ядерних винаходів, супертехнологічної зброї, нових вірусів… Перша хвиля — знеструмлення (критика гіпертрофованої залежності людства від традиційних носіїв енергії, які, зрештою, все одно обмежені), друга — потоп (як зазначають сучасні науковці, військові технології та військові експерименти справді можуть спровокувати цунамі), третя — жахлива пошесть (головний герой роману «Інферно» Д. Брауна також прагне створити небезпечний вірус, який має винищити більшу частину людства, тож у романі Р. Янсі — виразна критика секретних розробок нових вірусних штамів), четверта (sic! найнебезпечніша) — зустріч із собіподібною небезпекою. Метафорично цю хвилю можна інтерпретувати як умовну зустріч людини з собою, тобто з найбільшим джерелом катастроф, яке колись було на планеті. У романі в особливий спосіб ще й репрезентовано мотив (не)довіри до собіподібних.

Безперечно, шанувальникам фантастики, фентезі, романів-катастроф та антиутопій, а також прихильникам сучасного кіно «П’ята хвиля» сподобається. Роман має динаміку, часом гострий драматизм, часом масово перетравлювані «філософські питання». Проте поява цієї епопеї в досить пристойному українському перекладі Ольги Бойко засвідчує, що українська книжкова індустрія має значні перспективи.

Дмитро Дроздовський

Придбати книжку

Буковські Ч. Поштамт : Роман / Чарльз Буковскі ; Пер. з англ. Бориса Превіра. – К.: Видавнича група КМ-БУКС, 2016. – 224 с.

Саме там, де закінчується дебютний роман Чарльза Буковскі «Поштамт», із оцих лаконічніх фраз «Зранку прийшов ранок, і я був досі живий. Мабуть, напишу роман, подумав я. І написав» починається творчий шлях Буковскі-письменника. Справжня американська мрія – десять років пропрацювати в жахливих умовах на пошті, пропити все, що тільки можна, у 49 років звільнитися, за місяць написати роман, який невдовзі стане культовим для американської літератури, принесе автору славу й купу грошей. Імовірно, це більше скидається на сюжет для казки, а не твору, який ознаменує появу «брудного реалізму», але так воно й було насправді. Роман «Поштамт» наскрізь автобіографічний, а його головний герой Чинаскі – альтер-его самого автора.

Буковскі справді постарався, щоб його не запідозрили в зайвій сентиментальності. Середовище його героя – найбідніші верстви населення Лос-Анджелеса. Алкоголь рікою, жінки, що легко приходять і йдуть, тяжка праця, начальники-садисти – жорсткі рамки конвеєру життя, де треба їсти-пити і платити за оренду. Головний герой твору поштар Чинаскі має амплуа «поганого хлопця», а дехто взагалі називає його «антигероєм», проте він, мабуть, найсимпатичніший серед усіх персонажів роману. Неголений, абияк вдягнений, завжди напідпитку поштар, зате не крадій, не расист, не наївний бовдур, не підлиза, чесний із жінками, та що там, інколи навіть милосердний. Єдиний, хто прийшов у лікарню до своєї колишньої подружки по чарці Бетті, єдиний, хто вмив і причесав обличчя старої, не потрібної навіть власним дітям алкоголічки. Єдиний, хто помітив, що з «гарним хлопцем», старим поштарем ДжіДжі щось не так, поки інші, «порядні», самовіддано сортували реклами. Єдиний, хто захистив пса від гострих підборів розгніваної жінки, яка звикла зриватися на слабких. Єдиний… Що маємо в сухому осаді каламутної особистості Чинаскі? Дуже самотнього чоловіка у наскрізь лицемірному світі, дуже самотню людину на конвеєрі життя. «Брудний реалізм» Буковскі полягає не в тому, що його герой «брудний». Від контакту з грубою силою особистості Чинаскі брудом вибухає лицемірство американського суспільства 70-х, усі ці «джентльмени», Пурпурові Шпильки, самовіддані працівники, що крадуть гроші з листів, дурні жінки, для яких найбільше важить, що про них подумають сусіди, вся система, орієнтована сама на себе, якій байдуже до людини.

Поштамт у Буковскі – це концентрація чистого зла. Люди не ідуть звідти, вони зникають, розчиняються в порожнечі або стають слабкими, немічними, немов із них щодня ссуть кров вампіри. «Після того його ніхто не бачив,» – звична фраза про завершення поштарської кар’єри. Працівники гарують на пошті десятиліттями, але варто лише їм оступитися від утоми чи з неуважності – назад дороги не буде. Ніхто не подасть руку допомоги, бо ти неважливий, ти – гвинтик. Чинаскі приймає правила гри «пошта має бути доставлена, незважаючи ні на що», якийсь час йому це навіть подобається. Його рятує гумор, витривалість і винахідливість. Навіщо ходити на Південний Полюс, щоб випробувати себе на міць? Просто влаштуйтесь на роботу поштарем, зрештою, боротись зі злом і похміллям весело.

Стиль Буковскі настільки яскравий, що читачі й рецензенти часто мимохіть підпадають під його потужний вплив, намагаються копіювати манеру оповіді письменника. Недаремно Буковскі називають найбільш наслідуваним американським автором. Максимально лаконічні речення, невеликі розділи, де більшу частину займають діалоги, жодного зайвого речення чи навіть слова. Не цурається Буковскі й міцних виразів. Хоч, мабуть, вживає їх не частіше, ніж пересічна людина з тих самих «низів» у повсякденному житті. Його розповідь загалом безсюжетна. Герой Чинаскі може розповісти анекдот, еротичну пригоду, описати тонкощі роботи поштаря або труднощі, які він долає на маршруті. Часто в коротких спостереженнях Чинаскі вміщено комедії, драми й трагедії інших персонажів. Старий поштар ДжіДжі десятиліттями роздає солодощі дітям на своєму маршруті, а згорає за одну годину до відправки пошти. Усе, що на це скаже начальник, якому він десятиліттями лизав дупу: «Хто сьогодні рознесе ці листи?». Хоч Буковські й називають натуралістом, зайвий натуралізм не в його стилі. Він уміє козирнути ним, але лише там, де це доречно. Вдало підібрані деталі максимально увиразнюють образи в «Поштамті». Чого варта лише ота кривава пляма посеред ліжка смертельно хворої Беті, засохла жовта слина в кутиках її рота.

Український переклад «Поштамту» загалом доволі пристойний. Міцні вирази в тексті здебільшого власне українські, а не скальковані з російської – вагомий плюс. У перекладі харизма твору зберігається, і Буковскі хочеться наслідувати й українською також.

Вікторія Зенгва

Придбати книжку

Від початку року «Видавнича група КМ-Букс» тішить читачів своїми новинками. Уже, зокрема, вийшли друком світові бестселери «П’ята хвиля» Рика Янсі, «Джонатан Лівінгстон, мартин» Річарда Баха, «Поштамт» Чарльза Буковскі, «Шлях Virgin» Річарда Бренсона, й цей перелік можна продовжувати.

На другий квартал 2016 року видавництво готує низку амбіційних проектів, які змусять серця книголюбів битися швидше.

«Звіяні вітром», Маргарет Мітчелл

Роман не перевидавали в Україні з 1992 року.

Він вийшов друком 30 червня 1936 року й став одним із найвідоміших бестселерів американської літератури. Загальний тираж книги — більш як 130 мільйонів примірників, роман перевидавали більше 70 разів. Твір перекладено на 37 мов.

1937 року роман отримав Пулітцерівську премію. За версією часопису «Ньюсвік» він посів 16-те місце в рейтингу найкращих книг усіх часів і народів; входить до списку «100 книг століття», складеного газетою «Монд».

«Звіяні вітром» — це неймовірна історія кохання й боротьби за життя в часи війни. Дія відбувається на Півдні США під час Громадянської війни (1861–1865 рр.) та повоєнної Реконструкції. Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.

Переклад на українськоу мову здійснив Р. І. Доценко.

«Дивергент. Глава 3: Віддана», Вероніка Рот

Реліз відбувся 3-9 березня.

У світі продано понад 30 мільйонів примірників антиутопії. Книжку перекладено різними мовами в 40 країнах світу. Фільм з’явився на екранах 10 березня.

У третій книзі трилогії фракцій більше не існує. Трис отримує шанс пізнати широкий світ за парканом. Може, саме там на них із Тобіасом чекає нове життя без брехні й зради. Проте за парканом світ куди небезпечніший, ніж місто їхнього дитинства. Довідавшись правду, Трис змушена буде зробити ще складніший вибір.

«Іди, вартового постав», Гарпер Лі

Минуло понад півстоліття після шаленого успіху роману «Вбити пересмішника», коли в архівах видавництва, яке опублікувало начебто єдиний роман Гарпер Лі, знайшли рукопис «Іди, вартового постав». Ті самі герої, тільки старші на двадцять років, нарешті розкриють таємниці, які так і лишилися за лаштунками «Вбити пересмішника». 

Відомий на весь світ роман Гарпер Лі «Вбити пересмішника» був написаний пізніше, ніж його продовження «Іди, вартового постав».

Роман «Іди, вартового постав» посів 1 місце у рейтингу найпопулярніших книг 2015 року за версією Amazon.com.

Переклад з англійської Тетяни Некряч.

«Думати, як переможець. Діяти, як переможець», Стів Харві

Бестселер «New York Times».

Кожна людина народжується з певним даром: здатністю вирішувати різноманітні проблеми, налагоджувати необхідні контакти чи, скажімо, власноруч створювати прекрасні речі. Потрібно лише виявити свій талант, розвинути його і «поставити на правильні колеса», щоб мати змогу послуговуватися ним у професійній діяльності, для побудови особистісних та колективних стосунків, розв’язання усіляких нагальних питань.

Пропонована книга завдяки порадам Стіва Харві й життєвим принципам, які він сповідує, стане справжнім дороговказом, що допоможе вам виявити свої таланти і піднести їх на новий рівень.

«Короткий посібник з тривалого життя», Девід Б. Агус

Доктор медицини, онколог Девід Б. Агус перетворив результати своєї дослідницької роботи на практичний порадник зі здорового способу життя. На думку автора, стан здоров’я безпосередньо залежить від наших щоденних звичок.

«Короткий посібник з тривалого життя» містить чіткі відповіді на низку поширених запитань, які рано чи пізно виникають у кожного: «З якого віку потрібно щодня приймати аспірин?», «Чи безпечні вакцини від грипу?», «Яку їжу можна назвати здоровою?», «Чому так важливо захищати свої органи чуття?», «Чи безпечні використовувані в аеропортах сканери?».

Доктор Агус допоможе розробити власний план підтримки здоров’я за допомогою недорогих засобів, що базуються на застосуванні як новітніх, так і вже випробуваних розробок.

«Алеф» та «Вигадані історії», Хорхе Луїс Борхес

Хорхе Луїс Борхес відомий і як поет, і як прозаїк. За свій вагомий внесок у літературу він був пошанований премією Сервантеса — найпрестижнішою літературною нагородою в іспаномовних країнах. Твори цього уславленого аргентинського письменника — унікальне явище в літературі. За зізнанням самого автора, його новели — це «постскриптум до всього корпусу світової літератури».

«Бесіди нащадка епохи», Фредерік Беґбедер

Це певною мірою підсумкова книжка для Фредеріка Беґбедера.

У ній зібрані бесіди з «останніми розумними людьми на планеті». Беґбедер брав інтерв’ю у видатних особистостей, щоби краще їх зрозуміти, «вкрасти таємницю їхнього успіху». Його герої — Мішель Уельбек, Умберто Еко, Франсуаза Саган, Бернар Франк, Бернар-Анрі Леві та інші автори, що стали дзеркалом своєї епохи.

«Бенкет круків», Джордж Мартін. Четверта книга саги «Пісня льоду й полум’я».

Після століть запеклих чвар сьомі володарі, розділивши землі, уклали хитке перемир’я. Та незадовго зібралися ті, що залишилися в живих, ті, що поза законом, ренегати й падальщики з Семи Королівств.

І тепер, коли люди зібрались зграями на бенкет попелу, формуються нові сміливі об’єднання та небезпечні угрупування з дивними персонажами. Вони виходять із зловісного сутінку останніх битв та хаосу, щоб прийняти виклики страшних часів, що настануть.

Дворяни й простолюдини, солдати й маги, злочинці та мудреці збираються разом, щоб захистити свою долю і свої життя. На бенкеті круків хтось лише гість. Та лише дехто залишиться живим.

«Кораліна», Ніл Ґейман

Бестселер «Нью-Йорк Таймс».

Шукаючи цікавих розваг, Кораліна насмілилася пройти через таємничі двері у світ, який хоч і подібний до її власного, але прикро від нього відрізняється, і там їй доводиться кинути виклик моторошній істоті, яка називалася її «іншою мамою», щоб врятувати себе, своїх батьків і душі трьох інших дітей…

Дитяча повість «Кораліна» отримала ряд престижних премій: премію «Неб’юла» та «Хьюго» за кращу повість, премію «Брема Стокера» для молодих читачів, премію «Локус» за кращу повість для підлітків.

За книжкою було відзнято мультиплікаційний фільм, який став першим ляльковим повнометражним мультфільмом у форматі 3D, який номінували на «Оскар».

«Захоплива й бентежна історія, що розповідається в цій книжці, налякала мене мало не до смерті» — Лемоні Снікет.

«Це просто шедевр, який може похвалитися витонченою моторошністю найкращих казок» — Террі Пратчетт.

«Навдивовижу чудернацька й жахна книжка» — Філіп Пуллман.

Переклад з англійської О. Мокровольського.

«Пошуки Одрі», Софі Кінселла

Автор легковажних романтичних комедій створила дуже глибокий психологічний роман. Підлітки — найбеззахисніші, найуразливіші люди. Вони чутливо реагують на насмішки і образи, часто почуваються самотніми, тому що бояться поділитися з дорослими своїми переживаннями. У Одрі серйозна проблема: вона боїться виходити на вулицю, заводити друзів, ходити на побачення. Що робити в такій ситуації? Залишити все як є? Адже людина в сучасному світі не може жити ізольовано.

«Я вмію стрибати через калюжі», Алан Маршал

Це історія Алана Маршалла про його дитинство — щасливий світ, в якому, незважаючи на його параліч внаслідок захворювання поліомієлітом, він грає, встряває в бійки, плаває, їздить верхи та сміється.

Його світом була австралійська місцевість на початку минулого століття: наїзники, бушмени, фермери, і оповідачі небилиць — це найцінніший світ для молодого Алана Маршала.

Вільям Ґолдінґ. Бог Скорпіон; пер. з англ. Дмитро Костенко. – Чернівці: Книги ХХІ, 2015. – 112 с.

Вільям Ґолдінґ здобув світову славу завдяки дебютному роману «Володар Мух», у якому письменник порушив проблему первісних інстинктів, що досі мають потужний вплив на людину й суспільство. У своїх пізніших творах Ґолдінґ розвинув тему темного споду людської душі, який, зважаючи на швидкий темп наукового прогресу, усе більше загрожує існуванню людства. Про це, власне, і його повість-притча «Бог Скорпіон», переклад якої українською мовою нещодавно опубліковано у Чернівцях. Насамперед, варто зазначити, що скласти якесь цілісне враження про «Бога Скорпіона» достатньо складно, бо це одна з повістей-новел циклу, до якого входять твори «Надзвичайний посол» та «Клонк-клонк». Усі ці твори об’єднує звернення письменника до подій давніх часів, коли звичаї та обряди разюче відрізнялися від нинішніх. Форма різна, але принцип один – такий, мабуть, основний меседж «Бога Скорпіона» та інших повістей-новел цього циклу.

«Бог Скорпіон» розповідає про життя родини «богів» Давнього Єгипту. Батько, що має «тримати небо» і «підіймати воду», дочка, яка колись за звичаєм вийде заміж за батька чи за брата, і син, десятилітній хлопчик, що мусить, не кліпаючи, сидіти у «позі бога» з прив’язаною фальшивою бородою. За усі принади «божественного» життя потрібно заплатити: Великий Дім (буквальний переклад слова «фараон») колись разом із його жінками, слугами і охороною буде замурований у піраміді. Нікого це не жахає, бо єгиптяни свято вірять у життя після смерті, більше того, усі бажають «влаштуватися» на тому світі якнайкраще. А де краще, ніж біля фараона? Єдиний, хто опираються почесній долі почту Великого Дому, – блазень Брехунець. Цей чоловік бував у бувальцях, подорожував світом і знає зовсім інше життя, інші звичаї. Його розповіді про холод і лід заворожують володаря, тож він хоче забрати оповідача з собою у могилу-вічне життя. Потужна харизма Брехунця захоплює усю «божественну родину»: батько нудьгує без його розповідей, дочка палко закохана в юнака, а син мріє втекти разом із ним від осоружної долі бога.

Жанр творів Ґолдінґа визначають по-різному, однак в основному дослідники звертають увагу на притчевість і алегоричність прози письменника. Вірний своєму стилю залишається він і в «Богові Скорпіоні». Навряд чи можна назвати цю повість реконструкцією життя і звичаїв Давнього Єгипту. Це радше стилізація, у якій в шати давніх єгиптян одягнені проблеми сучасності. Міфологічне мислення змінило форму, але залишилося незмінним по суті. Верховний Жрець вважає: повінь прийшла через те, що Великий Дім розгніваний на Брехунця, бо той відмовився супроводжувати його у «вічному» житті. Замість тікати з небезпечного місця жителі гають час, вмовляючи Брехунця лягти поруч із Великим Домом у золотому саркофазі. Люди гинуть виключно через обмеженість власного світогляду. «На маленькому, як селянське подвір’я, клаптику землі – жменька сліпих мавп, самовдоволених невігласів, надто обмежених, щоб утямити: десяток миль річки – ще не цілий світ». Ці слова Брехунця, здається, звернені не лише до його поневолювачів, вони звернені до всіх нас, адже багато конфліктів у світі, за які доводиться платити життям, здоров’ям, статками тисяч і мільйонів людей, починаються через порожні формальності, забобони й безглузді «принципи».

Особливо цікавим у повісті є образ Брехунця. Він єдиний, хто здатен раціонально оцінити ситуацію у світі фантастичних міфів Давнього Єгипту. Цей герой знаходиться із читачам в одній площині уявлень про світ, тому, зануряючись у реальність твору, мимохіть починаєш ідентифікувати себе з ним, співпереживати йому. Брехунець уже давно облишив спроби когось у чомусь переконати або врятувати, його мета – вижити, і він не гребує на цьому шляху жодними засобами: маніпулює коханням Чарівної Квітки, покидає старого сліпого чоловіка помирати зі спраги, бо води надто мало, щоб напитися двом, планує пограбувати палац і утекти з неповнолітнім царевичем. Брехунця можна інтерпретувати як алегорію раціонального начала, що провадить боротьбу з темними людськими інстинктами. Символічно, що наприкінці йому вдається перемогти Великого Жерця і втекти від «безсмертя». Як говорив Ґолдінґ про себе у нобелівський промові, все-таки він оптиміст, хоч часто здається навпаки.

При першому прочитанні повісті не все може бути зрозуміло, особливо якщо читач не надто знайомий з історичним контекстом твору. Ґолдінґ просто описує певні події , але аж ніяк не «розжовує» читачеві, що відбувається. Немовби із ХХІ століття ми переносимося у ІV тисячоліття до нашої ери, нашої незримої присутності ніхто не помічає, тому персонажі просто живуть своїм життям, не оглядаючись на спостерігачів і не пояснюючи їм кожну свою дію чи слово. Переборовши перший шок незнання, читач із задоволенням включається в розпочату автором гру «машини часу», паралельно поповнюючи свої знання про Давній Єгипет.

Українське видання «Бога Скорпіона» радує ідеальною вичиткою тексту, стильним дизайном обкладинки, приємним для ока розміром шрифту і гарною якістю паперу. Помітно, що ця річ створювалася видавцями зі щирою любов’ю до книжки.

Вікторія Зенгва

Придбати книжку

«Теплі історії про кохання» / збірка оповідань К.: Брайт Стар Паблішінг, 2015 –136 с.

Здається, що про важливість, необхідність та силу любові у житті кожної людини сказано вже всі слова. Магія цього життєствердного почуття надихає багатьох митців на створення незабутніх прозових, поетичних, драматичних шедеврів. П’ята збірка оповідань із серії «Теплих історій» якось по-особливому трепетно й ніжно торкається найпотаємніших струн серця читачів.

Життєві історії кожного з чотирьох тематичних розділів збірки сповнені віри, зворушення, радості, драматизму, а подекуди й болісного прозріння в пошуках взаєморозуміння й такої бажаної гармонії між двома «полоненими» бешкетника Амура.  Поринувши в атмосферу мрійливості, романтичності читач, разом із авторами текстів простуватиме шляхом зустрічі, зародження світлого вогника любові, аналізуватиме мотиви поведінки персонажів,  співпереживатиме, відкриватиме тонкощі психології стосунків між чоловіком і жінкою.

Ще однією цікавинкою цього видання є розділи «Одружені» та «Часоплин». Розміщені тут тексти піднесено, журливо,  а іноді – жартівливо описують різноманітні ситуації, обставини та виклики, які постійно ставить буденність перед відкритими для кохання серцями. Чи здолають ці буремні виклики обранці долі?, як зберегти блиск в очах та ніжність дотиків аж до золотого весілля?.

Сказати правду, складно виділити певне окреме оповідання, тому що кожному текстові притаманний символізм – як наприклад,в оповіданні Віоліни Ситнік «Про кохання розкаже троянда» – у поєднанні з реалістичністю образів та відчуттів. І все це – на тлі майже сакральної непідвладності кохання часові, що надає почуттям витонченості, наче оксамитовий після смак дорогого витриманого вина, або ж – перетворює їх  на миттєвий короткочасний спалах емоцій, мрій та сподівань, котрим так і не судилося стати реальністю.

Гортаючи сторінки книги, читач, можливо, буде сміятися, сумувати, радіти, обурюватися, відчувати зворушення, надію чи навіть розпач, однак точно не залишиться байдужим до лабіринтів доль персонажів, які так натхненно шукають ключі до щастя.

Тож, друзі, «солодкого читання та радості взаємного кохання!» щиро бажають нам, читачам, творчий колектив авторів, видавців збірки та її укладач Юлія Шутенко.

Книжка є своєрідним закликом: бережімо своїх коханих, близьких людей! Лише від спільного бажання, зусиль, прагнень та намірів чоловіка й жінки залежить, чи допливе кораблик кохання до пристані взаєморозуміння в бурхливому океані щоденного життя.

Ігор Зіньчук

Придбати книжку

Читати також: 10 найромантичніших львівських історій про кохання… з ароматом кави

Мартін Поллак. Цісар Америки. Велика втеча з Галичини. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2015. – 272 с.

Мартін Поллак – австрійський письменник та журналіст, який у творах розглядає проблеми Центральної та Східної Європи й долі народів, які її населяють. Не виняток і дослідницька праця «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини», яка була вперше опублікована в 2010 році, а в 2011 – нагороджена Премією європейського порозуміння Лейпцизького книжкового ярмарку.

Події, описані в книжці, відбулися  наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Саме тоді на території Східної Європи, населеній євреями, русинами (українцями), поляками, росіянами, розпочинається еміграційний рух. Бідне європейське населення відкриває для себе Америку. Задурені обіцянками безбідного життя селяни, насамперед молоді та сильні чоловіки, прагнуть знайти щастя на чужині. Вони, колишні землероби, на чужині найімовірніше будуть працювати робітниками в шахті чи будувати залізниці. Важко зароблені мізерні суми, якщо поталанить, вони хочуть привезти додому, де на них чекають родичі та друзі. Хоча декому з них пощастить осісти в заокеанських землях, і з часом він викличе до себе дружину з дітьми, родичів, односельчан.

Труднощі в селян, охочих виїхати до Америки, виникають ще при спробі дістатися портового міста, де вони б мали змогу придбати найдешевший квиток на корабель через Атлантику.  На цьому шляху їх підстерігають багато ласих до наживи махінаторів, які тільки й чекають, коли до їх рук потраплять довірливі, залякані та неосвічені вихідці з Галичини та Росії. Багатьох селян обберуть до нитки, і в Америці вони опиняться без жодних засобів до існування.

Не краще складаються долі молодих та вродливих єврейських, русинських, польських, російських дівчат, яких запрошують за океан працювати нянями чи служницями. Як правило, їх обманюють: вони опиняються в домах розпусти, де сутенер забирає в них документи й змушує до праці залякуваннями, погрозами, насиллям, часто не платить і мотивує це тим, що за житло та їжу потрібно розраховуватися.

Цікаво, що якщо російські євреї прагнули покинути батьківщину, то втомлені бідністю галичани, яким не вдавалося виїхати до Америки, шукали щастя в Росії. Щоправда, багато з них невдовзі повернулося додому: як виявилося, життя в Російській імперії зовсім не краще, ніж удома.

Загалом Поллак докладно описує труднощі, які спіткали русинів, євреїв, росіян та представників інших народів Європи, в першу чергу Східної, тобто, вихідців з Австрійської та Російської імперій, при спробі покинути рідний край і в пошуках щастя податися за кордон.

Поллак провів глибоке дослідження еміграційних процесів зі Східної Європи до Північної та Південної Америки: в Сполучені Штати Америки, Канаду, Аргентину, Бразилію. В тексті читач знайде багато різноманітних подробиць із життя та побуту населення Східної Європи, а також іммігрантів на території Америки. Автор називає багато імен та подає велику кількість біографічних даних про селян, що покинули рідні місця,  багато з яких стали жертвами пройдисвітів.

Не оминає увагою автор і діяльність шахраїв.  Поллак звертає увагу на те, що подекуди відкривалися судові справи, в яких розглядалися махінації з вивезенням емігрантів до Америки, та надає інформацію про їх перебіг. Багато місця в книжці займає статистика, та слід пам’ятати, що за бездушними цифрами ховаються долі цілих родин.

Мова твору суха. Поллак старався першочергово констатувати факти, а не давати їм оцінку. Хоча доволі помітне емоційне забарвлення тексту: автор співчуває емігрантам, захоплюється їхньою сміливістю. Загалом, «Цісар Америки»  читається легко та, незважаючи на тематику, з приємністю.

Видання ілюстроване чорно-білими фотографіями з приватного архіву Поллака. З німецької текст переклала Люба-Параскевія Стринадюк. Доопрацювали переклад Неля Ваховська та Олександра Григоренко. Книжку «Цісар Америки» минулого року опублікувало видавництво «Книги – ХХІ» в серії «Бібліотека німецькомовної літератури». Вона оформлена в тверду палітурку та суперобкладинку.

«Цісар Америки» розглядає ту частину історії народів Східної Європи, якій мало приділяють уваги. Відповідно, книжка приверне увагу всіх, хто цікавиться європейською історією кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя, а також долею її мешканців.

Микола Петращук

Придбати книжку

Ульф Старк. Диваки і зануди. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 160 с.

Кажуть, настає час, коли людина виростає настільки, що починає читати дитячі книжки. У випадку з Ульфом Старком іще ліпше: один із найвідоміших у світі авторів вирішив цілком себе присвятити дитячій та підлітковій літературі через 20 років після дебюту як «дорослого» письменника.
Повість «Диваки і зануди» —  про дівчину 12 років Симону, що мешкає з мамою та улюбленим собакою Кільроєм. Сказати, що Симона задоволена своїм життям, важко. Мама Ольга ледь не забула про день народження доньки. До того ж скоро дівчина поїде жити в новий дім, і це ніскілечки її не тішить. На новому місці їх чекає друг мами, боязливий і хворобливий Інґве, якого Симона терпіти не може й вважає занудним.

Після переїзду й починається калейдоскоп насправді дивних і часом шалених пригод дівчини, що ніяк не може примиритися з мамою-дивачкою, її другом-занудою і навіть із собою та своїм життям у цілому.

Тож дивний збіг — Симону прийняли за хлопця в новій школі — не видається таким випадковим. Цей прийом перевдягання, зміни ролі зрештою спричинить кризу, після якої героїня згадає, хто ж вона є насправді.

У пошуках себе Симона, свідомо чи ні, віднайде свою сім’ю. Сам-один ти значно слабший, — прочитуємо між рядками. Зворушує епізод, у якому дівчина розповідає про свої горе-пригоди дідусеві, який упав жінкам як сніг на голову ще на початку повісті. Без цього щирого й «цілого» у своїй дивакуватості чоловіка книжка втратила би половину шарму. Саме він розповідає Симоні, що світ ділиться на зануд і диваків, що інколи в наших головах бешкетують демонята…

Симона протягом повісті проходить своєрідну ініціацію. Через низку стресових, несподіваних, нестандартних ситуацій, коли треба виявити всю кмітливість, силу волі й відчайдушність, а інколи просто відступити. Через випробування коханням — а ніщо не трансформує людину сильніше, ніж глибоке почуття до іншого. Через примирення — із родиною, із тим, що люди йдуть і ніщо не вічне, — після якого розумієш: все, що тобі треба для щастя, в тебе є; і «свято життя триває, навіть коли западає ніч». Симона дорослішає на очах.

Повість Ульфа Старка мерехтлива. Головних фокус падає на Симону. Але поряд із нею миготить цілий розсип героїв. Автор майстерно виписує деталі, відтак однокласники Симони Катті й Ісак, вчителька Плиска, буркотливий сусід та інші другорядні персонажі дуже об’ємні та виразні: хоч малюй! Ці образи неодмінно вчепляться у вашу пам’ять.

Переклала книжку зі шведської майстер своєї справи Галина Кирпа. Мова «Диваків і зануд» жива й емоційна. Український переклад читається легко й для поповнення активного словника навіть корисно (слово «опудало» нам звичне, а «чуперадло» — вже цікавинка). Невдовзі у перекладі Галини Кирпи з’явиться зворушлива повість Ульфа Старка «Чи вмієш ти свистати, Юганно?» про двійко хлопчиків і сміливого дідуся з притулку для літніх людей.

Дар’я Кучеренко 

Придбати книжку