Євген Сверстюк. Світлі голоси життя. — Кліо, 2015. — 767 с.

На життєвій дорозі український дисидент і публіцист Євген Сверстюк зустрічав усяке: страждання, труднощі, сумніви, спротив. Але попри це на ній було багато «світлих голосів життя». Так назвав Євген Олександрович свою останню збірку, куди увійшли публіцистичні праці про людей, «і мертвих, і живих, і ненароджених», які найбільше вплинули на його світогляд.

Із пошаною схиляє голову автор перед своїми попередниками в літературі й публіцистиці. З української та зарубіжної культури він обирає тих діячів, чий творчий спадок є найвагомішим, або тих, чий доробок або ще не до кінця зрозуміли, або шлях до розуміння якого навмисне викривлений ідеологіями.

Євген Сверстюк цей шлях випростує. У прагненні з’ясувати істину він пояснює, чому ці люди в той чи той період життя діяли певним чином, і яке значення мають вони для нас тепер. Сторінки їхньої біографії часом не дуже «порядні» на перший погляд, але публіцист говорить про них із любов’ю, не засуджує, а намагається збагнути їхні мотиви, простити й навчити нас робити так само.

З-поміж класиків української літератури найсильніше вплинули на автора «світлі голоси» Т. Шевченка, Г. Сковороди, П. Грабовського, І. Франка, Лесі Українки, В. Липинського, О. Теліги. Євген Сверстюк розкриває їхні особистості й водночас черпає з них щось і для себе. Адже будь-яка людина може навчити нас чомусь доброму, якщо уважно приглянутися до неї.

У статтях збірки немає жодного необдуманого, образливого, зневажливого слова, осуду чи ярлика. Про своїх героїв автор говорить з незмінною любов’ю, приправленою і радістю звеличення, і гіркотою за певні хиби. Про біль через помилки декого зі «світлих голосів життя» Є. Сверстюк пише, немов про власний.

Не оминає увагою він і класиків зарубіжної літератури: Й. В. Ґете, М. Сервантеса, Стендаля, А. Шаміссо, А. де Сент-Екзюпері, І. Тургенєва, В. Некрасова. Аналізуючи їхнє життя, принципи, твори публіцист розширює і наш світогляд.

Інша категорія людей, із якими нас знайомить автор — це його сучасники: діячі української та зарубіжної культури. Із багатьма публіцист був знайомий особисто. Такі розвідки жваві, сповнені життєвими деталями, і тому герої здаються ближчими до нас. Особливу увагу Євген Сверстюк відводить шістдесятникам: В. Симоненку, В. Стусу, І. Дзюбі, І. Світличному, В. Марченку. Принцип оповіді схожий: підкреслити світлі особливості цієї людини та її творчості, переконати нас, що без неї вся культура була би неповною.

Поміж рядків у своїх статтях Є. Сверстюк звертається до «ненароджених»: своїх наступників, заради яких він і вдосконалює світогляд, пізнає правду, щоби передати її у спадок. Навчаючи нас принципів, яких дотримувався сам, Євген Сверстюк звертається й до письменників та журналістів, адже завтра їм сіяти слово правди, яке «має тяжіти до істини» й спиратися на глибоке християнське підґрунтя.

Василь Калита

Придбати книжку

Учора, 25 січня, в книгарні «Є» на Лисенка ЛітАкцент нагороджував найкращі книжки 2015 року в чотирьох номінаціях: «Літературознавство й есеїстика», «Проза», «Поезія», а також «Поезія і проза для дітей».

Найкращу поетичну збірку обирали Катерина Калитко, Остап Сливинський, Євген Стасіневич. Прозу читали Андрій Дрозда, Ростислав Семків і Тетяна Трофименко. З-поміж дитячих книжок шукали найкращу Валентина Вздульська, Володимир Чернишенко та Саломе Енгибарян. У номінації «Літературознавство й есеїстика» визначали переможця Анастасія Левкова, Роксоляна Свято та Ярина Цимбал.

Переможця анти-премії «Золота булька» обирали всі учасники журі.

Чому саме ці книжки? Члени журі діляться своїми думками на сайті «ЛітАкцент» та в мережі Facebook.

Літературознавство й есеїстика: Олена Галета, «Від антології до онтології», «Смолоскип»

Ярина Цимбал:

«Галета взяла курс на вичерпання теми, навряд чи в найближчі кількадесят років хтось зважиться писати про антології як колекції текстів. Антологія як точка відліку забезпечила дослідниці вихід на ширші культурологічні обрії, аніж суто літературознавство і вивчення текстів.»

Анастасія Левкова:

«Ця книжка постала перед захистом дисертації на цю ж тему. Погодьмося, що якщо й мають бути написані й захищені дисертації на гуманітарні теми, то саме для того, щоб бути книжками для різних читачів, а не лише для науковців, що мають стосунок до захисту праці.»

Роксоляна Свято:

«Авторка дуже уважна до своєї мови (що й не дивно, коли згадати про її поетичний досвід). Тож читацьку насолоду можна отримати, навіть просто переглядаючи уважно дібрані назви підрозділів, через які, до речі, теж простежується логіка дослідницької думки.»

Проза: Владислав Івченко, «2014», «Темпора»

Андрій Дрозда:

«Владислав Івченко — письменник, досі відомий своєю історичною пригодницькою прозою, видав на-гора 800-сторінковий роман, дія якого відбувається на Майдані і східному фронті 2014 року. … Нема „поганих“ і „добрих“, багато дії, мінімум психологізму — мабуть, так і виглядає правда життя в дистильованому вигляді.»

Ростислав Семків:

«Добре написано. Навіть якщо нас вражатиме наївність чиїхось міркувань чи деяка пласкість зображених психік, саме письмо помаленьку тягнутиме нас зі сторінки на сторінку, доки не сягнемо далекого рубежу другого тому.»

Тетяна Трофименко:

«Можливо, ви дещо інакше уявляли велику прозу — більш серйозною чи філософською, але, з іншого боку, треба ж комусь фіксувати життя як воно є! І Владислав Івченко натхненно фіксує: „2014“ — це напрочуд переконливий і яскравий соціальний зріз сучасної України, зроблений крізь призму Революції гідності та війни з Росією.»

Поезія: Мирослав Лаюк, «Метрофобія», Видавництво Старого Лева

Остап Сливинський:

«Так, як Лаюк, із мовою вміють поводитися діти, коли вони вже чітко знають, що хочуть сказати, і вже розуміють, що мова існує для них, а не вони для мови. Потім це розуміння минає. Потім дуже зрідка повертається у віршах.»

Катерина Калитко:

«Лаюковий світ предметний, чуттєвий, свіжий, просякнутий невидимим міцелієм, нервовою тканиною, яка поєднує все з усім. У цьому світі часом почуваєшся так, ніби на велелюдному весіллі десь у незвіданих нетрях Західної України, коли спершу довкола тебе кружляє сонм краєвидів та облич, ти не встигаєш співвідносити їх з іменами, потім тобі дуже весело, потім лячно, потім ти знову смієшся з жартів, потім лякаєшся, що сміявся недоречно, потім розслабляєшся, побачивши такий же альбом „Наша дитина“, як у тебе вдома, і таку ж тополю, як на твоїй вулиці, потім, якщо прислухаєшся, можеш дізнатися про низку родинних драм, а ще потім, під самий ранок, настане час чистого сакрального знання.»

Євген Стасіневич:

«Цей „польовий Махно“ — хоча радше „Той-у-кого-немає-милостині-для-всіх“ — промазує надзвичайно рідко: слабких віршів тут не більше десяти, але от цитувати хочеться метрами: „він ненадовго вийшов він ненадовго вітер“, „ми безумні в словах як вони у нас тільки їх не відріжеш як голову короля“. А поема(?) „Воздух“ — взагалі чи не найкраще, що написано про зараз.»

Поезія і проза для дітей: Творча майстерня «Аґрафка», «Війна, що змінила Рондо», Видавництво Старого Лева

Валентина Вздульська:

«Історія міста Рондо — це зразок „воєнного“ дискурсу в українській літературі для наймолодших читачів. Романа Романишин та Андрій Лесів (як перед тим і Христина Лукащук у „Казці про Майдан“), осмислюючи тему війни, вдаються до поетики казки»

«Книжка-картинка як формат сприяє розвитку візуальної грамотності, вчить читати нелінійно, формує смак, закладає культурні маркери, розвиває глобальне мислення і критичне мислення і робить багато інших корисних речей», — зауважила також Валентина Вздульська на своїй сторінці у Facebook.

Саломе Енгібарян:

«Книжка-картинка вражає промовистістю ілюстрацій та зворушливістю текстів. Трьох друзів — головних героїв книжки, неможливо не полюбити. Попри зовнішню тендітність вони мають силу духу і сміливість протистояти ворогу задля свободи свого улюбленого міста.»

Володимир Чернишенко:

«„Війна, що змінила Рондо“ — спроба розповісти про війну „простими словами“. Головне у книжці — візуальний ряд: картинки-„пазли“, картинки-„картосхеми“, „інформграфіка“. Саме картинки, на мою думку, головне, завдяки чому книжка зацікавила вже кількох закордонних видавців. Їх можна довго розглядати, вишуковувати деталі, прослідковувати зв’язки.»

«Золоту бульку» журі віддало Олександру Михеду за психотрилер «Астра» від «Видавництва Анетти Антоненко».

Як зауважує ЛітАкцент, «Золота булька» — це премія не за погану книжку, які виходять щороку, а відзнака талановитому авторові за невдалу книжку, яка не виправдала сподівань критиків та читачів.

Ганс Боланд. Моя російська душа. — К.: Видавництво Жупанського, 2015. — 144 с.

Нідерландський філолог-славіст, письменник та перекладач із російської мови Ганс Боланд не надто відомий українському читачеві. Так би й було, коли б не скандал, що трапився у 2014 році. Тоді Боланд став першим нідерландцем, якого запросили до Москви на церемонію вручення медалі Пушкіна. І все би добре, якби нагороду не мав вручати Володимир Путін. Це змусило Боланда відмовитися від медалі. Він наголосив, що залюбки прийняв би цю її, якби не президент Росії, поведінку й хід думок якого геть зневажає. «Путін становить величезну небезпеку для свободи та миру на нашій планеті. Дай Бог, щоби найближчим часом його «ідеали» були знищені. Будь-який зв’язок між Путіним і мною, його іменем та іменем Пушкіна для мене відразливий і нестерпний», — сказав Боланд. Після скандалу його ім’я неодноразово згадували у ЗМІ. І ось зараз український читач має змогу познайомитися з його документальною прозою.

Уперше «Моя російська душа» була опублікована в Нідерландах у далекому 2005-му. І ось у 2015 році автор підготував до друку нове доповнене видання. В Україні переклад публікують майже одночасно з нідерландською версією. У передмові до другої книжки автор зазначає, що публікація українського перекладу «набагато більша честь, аніж медаль від блідого хробака, який засів у Кремлі».

Текст «Моєї російської душі» поділений на п’ять розділів. У першому розділі «Передісторія» автор згадує, що зацікавився російською мовою після знайомства зі «Злочином і карою» Достоєвського та творчістю Пушкіна й Ахматової. Окрім того, Боланду поталанило з викладачами та друзями-росіянами, які поглибили його знання. Він згадує першу поїздку до СРСР для проходження мовного курсу в Москві та пізніші відвідини Краснодару, ділиться враженнями. У цьому ж розділі автор роздумує про Росію в часи холодної війни, її культурні надбання. А також зауважує, що несправедливо німецький нацизм більше засуджують, аніж російський більшовизм.

У наступному розділі «Провінція» Боланд звертає увагу на зміни, які відбулися в Росії з приходом Горбачова. Пізніше, вже за Єльцина, автору випала нагода працювати в Вологді, де він мав змогу не тільки викладати, а й знайомитися ближче з провінційними росіянами та особливостями їхнього життя й побуту.

У розділі «Місто» Боланд оповідає про специфіку життя в Санкт-Петербурзі, який завжди його вабив більше, ніж Москва. Привертає увагу опис знайомства автора з петербурзькою міліцією та розповідь про те, як Нідерландська мовна спілка спонсорувала книжкові стелажі для Петербурзького університету.

Передостанній розділ «Подорож Росією» — це розлогий опис мандрівки країною, яку автор про себе називає «Абсурдистан». Петербург, Петрозаводськ, Кемі, Біломорськ, Мурманськ, Архангельськ, Котлас, Вологда, Москва, Самара, Саратов — ось неповний перелік міст, які відвідав Боланд. Під час подорожі він провідує старих друзів та заводить знайомства, оглядає визначні чи трагічні місця та багато рефлексує. Автор відзначає, що росіяни часто згадували про шістдесятиріччя перемоги, яку приписували виключно собі.

Завершує книжку розділ «Душа», в якому Боланд прагне розібратися, чи насправді існує «російська душа», чи ж вона — європейська вигадка ХІХ століття. Він аналізує, як росіяни вживають слово «большой» («великий за розмірами в просторі») і «великий» («великий силою, значенням»). Як наслідок, маємо велику Росію, Велику Вітчизняну війну. В росіян бували великі князі, великі поети та велике горе. Відповідно й власна душа бачиться їм саме такою — великою. Та Боланд пише: «Міф про велику, величну Росію з великим, величним народом насправді тримається на великому пшику; якби й існувала така собі «російська душа», то вона була б не благословенням, настановою чи безпечною гаванню для людства, а швидше конгломератом відразливих рис — боягузтва, тупості та чванливості». На завершення автор зауважує, що його улюблений Пушкін зневажав Росію «з ніг до голови».

На сторінках книжки автор робить висновки, які дають змогу нідерландцям, бо на них передусім розрахована «Моя російська душа», познайомитися з Росією. Книжка відверта та насичена інтимними подробицями з життя Боланда. Та найважливішими є зізнання автора у власних дуалістичних почуттях до найбільшої на планеті країни, яка подарувала людству як величних геніїв, так і тиранів. Боланд захоплюється російською літературою, але часто не розуміє російське минуле та сучасність. Він говорить, що росіяни «не усвідомлюють, що їхня гордість є результатом їхніх власних комплексів, це гордість невдахи: безпорадна гордість». Як наслідок, він зауважує, що «тільки бездушна людина не зневажатиме Росію. Бо їй насправді байдуже до Росії».

Із нідерландської текст переклав Ярослав Довгополий. Книжка видана «Видавництвом Жупанського» за підтримки Нідерландського літературного фонду. Вона має всі шанси зацікавити любителів документальної прози та публіцистики й розповісти читачеві, якою європейцям бачиться Росія.

Микола Петращук

Придбати книжку

Шалагінов Б. Б. Опилки і лабіринт: Книга естетичних фрагментів. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2015. — 162 с.

«Опилки і лабіринт» Бориса Шалагінова жанрово маркована як «книга естетичних фрагментів». Багаторічний дослідник зарубіжних літератур, професор кафедри літературознавства Києво-Могилянської академії, прекрасний знавець літератури «німецького романтизму», цього разу він спробував представити працю (яка має чітко окреслений предмет — «естетична картина світу в діалозі класики й посткласичних уявлень, с. 3) у формі фрагментів: жанру, який на перший погляд може видатися напрочуд дивним для фахового літературознавця. Не менш дивною здається й назва «Опилки і лабіринт», яка складається ніби з двох різновеличних понять.

«Лабіринт» — образ, який у літературі має свою топологію: від стародавнього, міфологічного періоду (критський лабіринт із мінотавром) і до постмодернізму, в якому модель лабіринту була реактуалізована (постмодерністський роман як лабіринт, постмодерністське «цитатне» мислення як лабіринт і т.д).

«Опилки» — це не просто ошурки, обаполки чи горбалі (с. 3). Окрім того, що саме цим словом позначають те, «що майстер викидає, коли рівняє колоду» (с. 3), у назві монографії вжито слово, яке все-таки не співвідносне з літературною українською мовою. Цей питомий росіянізм, можливо, готує читача до того, що представлені фрагменти — двомовні (так і є, дослідження має фрагментовану «ліхтарикову» будову, де чергуються російськомовні та українськомовні тексти). По-друге, слово «опилки», напевно, нагадає реципієнтові про класику радянської мутильтиплікації — мультфільм про «Вінні Пуха», в якому співають пісеньку про ці «опилки». Проте чим далі занурюєшся в текст фрагментів, тим більше розумієш, наскільки багатогранними є і назва, і сам текст «бесід».

Фрагменти мені б хотілося окреслити саме поняттям «бесіда», бо ключовим у них постає «питальний розум». І хоча перед нами оповідач, який рефлексує з приводу важливих естетико-літературних або культурологічних понять, цінність праці в тому, що вона є спробою поставити найважливіші питання філософії. Б. Шалагінов відходить від класичного літературознавчого формату наукового викладу і вдається до риторичних прийомів. Проте в цьому й полягає специфіка фрагментів — жанру, який в особливий спосіб набув розквіту саме в епоху німецького романтизму (Новаліс, Ф. Шлегель та ін.).

Багаторічний дослідник цієї епохи все-таки став заручником матеріалу. Або ж пояснення того, що дослідник звертається до фрагментів, може критися в іншому: з часом прийде розуміння того, що все найскладніше ховається в якнайпростіших речах.

Одне з основних питань, які окреслює Б. Шалагінов, — це питання про замінник мистецтва, ерзац, симуляцію. Саме з цими поняттями асоціюється мистецтво ХХ і почасти вже ХХІ ст. Звернімося ж до самого автора, який, говорячи про зсув культури у ХХ—ХХІ ст., наголошує на тому, що тепер маса «стала мішенню споживацького ринку. При цьому вже не думають, якою мірою «добробут» маси відповідає тим високим ідеям гуманістів, з якими ті виступали на захист простих людей. Так божок буржуазного зиску створив собі зі своєї глини нову людину. Поступово маса виборола собі привілей мати свої специфічні уподобання, звички та забобони; а її вульгарну мову, її сексуальні збочення, навіть наркоманію й інші залежності, зокрема так званий шопінґ, почали навіть вважати здобутком культури! А філософи маси (бо з’явилися навіть такі) догідливо проголосили ці риси «поглибленням», «ускладненням» людини.

У часи Відродження «маса», звісно, також існувала, але нікому з тодішніх інтелектуалів не спадало на думку пов’язувати саме з нею подальшу долю цивілізації. Тоді існував відносно невеликий прошарок шляхетних людей, і цього було достатньо, щоб говорити про певний культурний «прорив»…» (с. 4—5).

Сьогодні в зарубіжному літературознавстві функціонують кілька теорій про сутність і призначення мистецтва постсучасності, про кореляції між елітарним і масовим мистецтвом, про причини кітчезації нашої соціокультурної реальності. «Можна помилитися, якщо пов’язувати кітч просто з «не­смаком», вульгарністю, грубістю. Бо невдалими, графоманськими і навіть грубими можуть бути цілком щирі спроби людської душі виразити себе. Хтось написав, що натхнення — святе, навіть якщо воно охоплює душу гра­фомана. Прикладом можуть бути вірші, якими люди обмі­нювалися протягом десятиліть у поздоровних поштових картках, бо ці вірші йшли від душі; а ось сучасні «поштові листівки» з готовими віршами, надрукованими типографським шрифтом, під якими адресант підписується, не читаючи їх, — це вже ознака кітчу» (с. 30).

Автор не прагне нав’язати свою позицію. У багатьох місцях у книжці вловлюється сумнів, іронія, але все це пов’язано з потребою автора «по-людськи» проговорити ті питання, які в науці обросли термінологічними парадигмами.

Фрагменти Б. Шалагінова насамперед естетичні, а отже, в них і сам спосіб викладу, і порушена проблематика має спонукати читача до переживання естетичного характеру.

Дмитро Дроздовський

Вейр Е. Марсіянин: Роман. — К.: KM Publishing, 2016. — 416 с.

Це роман-інтрига. Ще б пак! Марк Вотні сам-один на Марсі, й щодня будь-яка дрібниця може вкоротити йому віку. І головне питання не в тому, виживе чи ні, а в тому, як він проживе там іще бодай тиждень?

Марк Вотні — пристосуванець. Коли він лишився наодинці з пустелею, вибір у нього був: гніватися, здатися чи пристосуватися. Вотні не раз подумки відзначав, що ця планета хоче його вбити. Та йому вистачило глузду ставитися до правил Марса іронічно, але з повагою. Він не уподібнюється герою байки, який лає вітер. Він сприймає всі «вибрики» Марса як належне, й продовжує робити свою марудну справу день за днем.

Отже, перше, що має винести Марк Вотні, і що само собою розуміє читач: на Марсі немає дрібниць. А хіба не так на Земліі? Друге. Якщо будувати прогнози так, як звик на Землі, все полетить шкереберть, тому що Марс — це інший світ. Хочеш вижити — думай не так, як звик. А хіба в нашому світі, який змінюється щодня, по-іншому?

Марк імпонує. Він щодня робить ну майже неможливе. Та він не приторно-всемогутній «супермен». Він марнує час за серіалами, скаржиться, що давно не бачив жінку, кпинить із керівництва NASA і своїх друзів-астронавтів, мріє по поверненні додому виставити всім пиво й знає рецепт «нічогенького» чаю. Він буває смішний (коли в нього вже їде дах від диско), але не сумніваєшся, що він — справжній чоловік і дійсно герой. До речі, жодного слова про «любовні справи» Марка немає. Хіба що невеличке зауваження, що до нього як до ботаніка жінки в чергу не стають. Натомість тепер (мріє Вотні), коли (чи якщо…) він повернеться, у нього все-таки є шанс.
У мережі жартують: якщо зараз діти знову захочуть бути космонавтами, то в усьому винен Марк Вотні.

Друкарські «ляпи»
Їх, на жаль, багато. Зліплені слова. Мала літера замість великої. Розірваний склад при переносі. Завдяки тому, що сам Вотні жартує, як ненормальний (хоча, спробуй залишитися ТАМ нормальним), такі друкарські помилки теж здаються жартом і не псують настрій.

Улюблені цитати
У витонченої і відшліфованої техніки «гатіння в стіну» виявилися недоліки.

Схоже, все спрацювало як треба. Шви здавалися міцними, а смола затвердла на камінь. Однак я приклеївся до шолома рукою.
Припиніть реготати!

Словосполучення «кіловат-годин на сол» важко вимовити. Я збираюся вигадати нову одиницю виміру. Одна кіловат-година на сол… можна ж назвати як заманеться… назву «пірат-ніндзя».

А тепер припинімо реготати. У книжці мовиться про важливі речі: сила волі, жертовність, самотність і страх від невизначеності. Й «крутість» Марка не в тому, що він вигадував, як себе прогодувати, а в тому, що він продовжував працювати, хоча не знав напевне, чи є сенс.
Роман нам нагадає, що не можна недооцінювати дрібниці. Що важливо вміти перевтілюватися, змінювати свій спосіб думання, але залишатись людиною. Кажуть, що книжка (416 сторінок) набагато глибша за фільм (144 хвилини). Але ми порівнювати не станемо. Зрештою, і фільм не лишився без нагород, і роман читачі багатьох країн полюбили. Нам він теж потрібен, бо оздоровлює, змушує переглянути ставлення до негараздів і зіставити їх із проблемами людини, яка виживає, коли умов для цього немає.

Даша Кучеренко

Придбати книжку

Мирослав Дочинець. Карби і скарби. Посвіт карпатського світу. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. — 288 с.

Шалений темп, в якому рухається сучасний світ, віддаляє нас від самих себе. У гонитві за примарними — й часто зайвими — цілями втрачаємо радість життя, мир у душі, рівновагу. Не виживання, а марна слава й прагнення розкоші штовхають нас у ярмо вічної заклопотаності. «Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тілом вашим, у що одягнутись» (Мт. 6:25), — застерігає Ісус Христос від поширеної у ХХІ столітті облуди.

На цю євангельську істину спирається й Мирослав Дочинець у збірці коротких оповідань «Карби і скарби», та ілюструє їх прикладами з життя карпатських горян. Воно з першого погляду здається диким. Людині, просякнутій духом тимчасовості, важко його сприйняти. Важко дійти до нього, коли мислиш раціонально й прагматично.

Щоби наблизитися до героїв книжки, потрібно відкрити серце. Нехай вони відірвані від благ цивілізації, та вони щасливі. Хто з нас, кому щоденно доводиться вирішувати тисячі справ за допомогою новітніх винаходів, може цим похвалитися?

І непотрібно у пошуках щастя долати астрономічні відстані, переборювати зовнішні труднощі, наражатися на небезпеки. Досить змінити свої зашкарублі погляди на життя, зменшити вимоги від нього. Достатньо цінувати те, що тобі дає Бог у цю мить. Дає талант і ремесло, як героям оповідань «Князь дерева», «Пташка-домашка» — гідно служи іншим, вкладай у справу всю свою любов, роби її неквапливо, сумлінно. Дає випробування — з вдячністю приймай («Камінь терпіння») й використовуй собі на порятунок («Там камінь плакав»).

Таких ситуацій у своїй книжці Мирослав Дочинець наводить багато. Кожна із доль може навчити нас хорошому: любити, бути щасливими, розвивати свої чесноти, жити в гармонії з Богом, людьми, природою, самим собою…

Не обійшовся Мирослав Дочинець у цій книжці й без Світована — чи не центральної постаті його прози, яка від одного твору до іншого вдосконалює й просвітлює душі читачів своїми простими житейськими порадами. Своїм життям і словом карпатський мудрець спонукає всіх до пошуку та служіння Істині, до якої він сам крокує через терни.

Спілкуючись із ним, автор, а заразом і уважний читач, збагачує свої знання про живу природу рідного краю, про яку ми насправді знаємо дуже мало. І це не скупі енциклопедичні відомості, а мудрість, сповнена любов’ю до всього, що створив Господь.

Книжка Мирослава Дочинця «Карби і скарби» буде доречною нам усім: і тим, кому треба зупинитися в шаленій круговерті буденності, й тим, хто вміє зайвим справам сказати «ні», але прагне глибшого самопізнання та просвітлення Істиною.

Василь Калита

Придбати книжку

Джеремі Кларксон. Джеремі Кларксон та світ довкола. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 336 с.

Джеремі Кларксон – англійський журналіст та скандально відомий колишній ведучий телевізійного автомобільного шоу «Top Gear», окрім того, що захоплюється автомобілями, регулярно вів колонки в декількох газетах, зокрема в недільній широкоформатній газеті Великої Британії «The Sunday Times». Саме з дописів, опублікованих у цьому часописі від 7 січня 2001 року до 14 грудня 2003 року складається книжка «Джеремі Кларксон та світ довкола», яка нещодавно вийшла друком у «Видавництві Старого Лева».

Теми публіцистичних есеїв Кларксона, частина з яких була написана під час подорожі Європою, змінюються від номера до номера. Загалом у книжці вмістився вісімдесят один текст. Ці матеріали є суб’єктивною реакцією автора на певну подію, що була актуальною на час публікації. Він відверто ділиться власним баченням тієї чи іншої проблеми чи розповідає про оказію, що трапилася з ним. Тексти Кларксону вдаються динамічні, провокативні, цікаві, смішні та саркастичні.

Їх тематика різноманітна: політика, музика, літакобудування, астрономія, витрачання коштів, соціальні упередження, катастрофи, сімейне життя та інші. Проаналізувавши з характерним для нього цинізмом  події як локальних так і глобальних масштабів Кларксон робить власні висновки та часто викриває марноти в багатьох аспектах сучасного життя.

Для прикладу, коли читаєш тексти з книжки, відчуваєш, що Кларксону не подобається політика Тоні Блера (який на той час був прем’єр-міністром Великої Британії), він без особливого розуміння ставиться до творчості популярної тоді Брітні Спірс, голос якої, як правило, оброблений на комп’ютері та захоплюється «Led Zeppelin» чи «Pink Floyd», звичайні та глобальні суперечки вважає не доцільним вирішувати вербально, адже в словесних баталіях не може бути переможців, а найпростіше здобути перемогу над опонентом за допомогою стусанів.

Кларксон знайомить читача і з особистим життям: жартівливо розповідає про дружину та дітей, згадує власні закордонні подорожі, ділиться невдалим досвідом полювання на лисицю, яка нападала на його курчат, визнає власне невміння користуватися домашньою побутовою технікою (звісно, це не стосується ігрової приставки чи телевізора). Читач дізнається, що він не тільки любитель автомобілів, але й запеклий футбольний вболівальник.

Кларксон, описуючи чи аналізуючи ту чи іншу подію, стає циніком та багато іронізує. Він не боїться робити висновки та узагальнення, голосно говорить про власне бачення тієї чи іншої ситуації. Чи не всьому світу він протиставляє рідну Велику Британію. З певною недовірою ставиться до Євросоюзу та введення євро, але визнає, що англійцям багато чого можна повчитися в європейців із материка.  На весь світ він почасти дивиться як на одне велике  безглуздя.

Із англійської текст переклав Андрій Маслюх. Завдяки йому книжка читається легко та з приємністю. Видання оформлене в тверду палітурку, для ілюстрації якої використана фотографія, зроблена відомим фотографом Гаррі Борденом. Текст надрукований зручним для читання шрифтом на білосніжному папері.

Слід визнати, що тексти Кларксона, які вперше були опубліковані більш ніж десятиліття тому, й досі не втрачають актуальності. Вони відображають погляди впертого, нестримного, веселого та саркастичного англійця, який любить батьківщину, з недовірою ставиться до всього нового, готовий посміятися з себе самого та з усмішкою дивиться в майбутнє. Книжка «Джеремі Кларксон та світ довкола» має всі шанси зацікавити любителів невеликих за обсягом текстів, а тонкий гумор, безумовно, оцінять інтелектуали.

Микола Петращук

Придбати книжку

Світлана Горбань. Наталя Лапіна. Роман з містом. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2015. — 192 с.

Ця історія почалася загадково, а скінчилася сентиментально, як драматична розповідь про давні часи й забуті імена. «Роман з містом» продовжує традицію творів про стародавній Львів і його мешканців. Про що ви дізнаєтеся на початку роману? Юнак Матвій вперше їде до цього міста, де на нього вже чекає не лише архітектурна краса, а й зворушлива історія про людей, їхні почуття, думки, речі та інші атрибути мінливого й сталого світу.

Очевидно, що дві авторки, які добряче попрацювали над романом, відчувають, що Місто Лева буде завжди в моді. Також, як і жіночі хвилювання, страждання та закоханості: на них завжди полює невблаганна доля. Саме тому головна героїня Магда Свідзинська (до речі, прізвище вона буде змінювати у творі неодноразово) розквітла в бурхливу епоху: коли зіштовхнулися різні світи та ідеології та народили чи то химер, чи то перевертнів. Унаслідок цього життя Магди повністю змінилося. У ньому з’явилися не лише світлі, а й дуже темні барви. Одначе рідне місто залишилося таке, яке й було, попри всі негаразди:

«Можна тисячу раз проходити повз каплицю Боїмів — і ніколи не набридне її кам’яне різьблення. Можна щодня милуватися площею Ринок — ніколи не роздратує її велелюдність. Хочеться знов і знов обходити товстостінний Арсенал, підніматися до Високого Замку, тихо блукати Личаківським цвинтарем, дивитися на застромлені в небо верхівкі костелів! Кожна епоха залишила тут свій слід: і містична готика, і розкутий ренесанс, і примхливе бароко, і монументальний класицизм, і сецесійний модерн. Жити у Львові — жити водночас у різних епохах».

Тому не дивує, що, незважаючи на життєву трагедію та купу проблем, Магда все одно не хотіла полишати Львів. Це її домівка, до якої вона прикіпіла серцем. Панянка Магда «мусила стати і куховаркою, і покоївкою, і пралею, і сестрицею-жалібницею, і також прохачкою-жебрачкою, бо вкрай були потрібні гроші, яких не вистачало навіть на ліки».

Авторки вдало зробили наголос на поневіряннях Магди. Це контраст, притаманний кожному твору, де обов’язково має трапитися щось погане. Так і сталося з головною героїнею: після спокійного й радісного існування в родині вона була приречена потрапити у лещата долі. І вже тоді такі масштабні події, як боротьба з ворогами народу та світова війна, змінила не лише її долю, а й життя мільйонів.

«Роман з містом» не має детальних історичних описів. Це твір камерний, зосереджений на одному житті, яке становить лише фрагмент величезної мозаїки. Та я впевнена, що він сподобається читачам, які полюбляють не лише карколомні сюжетні повороти, а й оспівування старовинного міста. Врешті-решт, воно має вразливу й водночас міцну душу.

Катерина Холод

Придбати книжку

Йозеф Вінклер. Natura morta. — Чернівці: Книга — ХХІ, 2015. — 144 с.

Йозеф Вінклер — австрійський письменник, відомий українському читачеві завдяки роману «Вивезена», який опубліковало кілька років тому видавництво «Критика». Він — про долю української остарбайтерки, яка пережила колективізацію, Голодомор і депортацію та залишилася жити в австрійському селі. І ось нещодавно чернівецьке видавництво «Книги — ХХІ» в серії «Бібліотека німецькомовної літератури» видало книжку «Natura morta. Римська новела», яку Вінклер написав у 2001 році.

Щиро кажучи, новела нагадує живопис, художню фотографію чи навіть кінострічку: настільки реалістична картина постає перед читачем. Реалістичні зображення, що виникають перед його внутрішнім зором, як і в кінофільмі змінюють один одного, дають змогу відчути гамір ринку на П’яцца Вітторіо Емануеле, його штовханину, запахи. Автор часто використовує повтори й так акцентуює увагу незосередженого читача, ніби прагне, щоби він глибше занурився в атмосферу новели.

Героями твору (як і самого життя) є звичайні люди: продавці, покупці, туристи, цигани, наркомани, монашки та, передусім, син торговки інжиром молодий юнак Піколетто. Хлопчина часто потрапляє в поле зору читача, який має змогу за ним спостерігати, звикнути до нього, а потім бути неочікувано заскоченим його несподіваною та трагічною смертю. Відповідно, весь твір є розповіддю про безглузду смерть Піколетто. Крім цього у творі багато смертей тварин, якими торгують на ринку: описи крові, кишок, легень, голів риби, птиці та худоби змусять здригнутися занадто чутливого та манірного читача.

Іншою не менш важливою ніж смерть темою є молодеча енергія, що виливається в еротизм, яким просякнутий увесь текст. Відверті описи поглядів-розглядань між Піколетто та молодою дівчиною, принюхування молодої жінки в трамваї до хлопця та залицяння до нього товстого продавця риби гомосексуаліста Фрочіо привертають увагу.

Події, описані в новелі відбуваються в Римі — центрі християнства. Відповідно, в творі є монашки, статуетки Діви Марії, собор Св. Петра та Папські усипальні. Та й Піколетто носить на шиї срібне розп’яття, яке, звісно, не врятує його від загибелі. Існуванню Бога автор протиставляє всепоглинаючу смерть, яку не відвернуть навіть християнські символи та святині.

Слід визнати, «Natura morta» Вінклера викликає дуалістичне враження. В основі книжки гротескний сюжет, що змушує замислитися над прочитаним, а описи зображують все в неприкрашеній натуральності, яка є не вічною, а смертною чи навіть мертвою.

З німецької «Natura morta» для українського читача адаптувала Неля Ваховська. Окрім того, вона висловлює подяку Анастасії Зазірній та Стефано Лаццарі за допомогу з перекладом. Вірші з італійської переклав Тарас Федірко. Саме видання невеликого формату, оформлене в тверду палітурку та суперобкладинку.

«Natura morta» Вінклера — це текст для неспішного читання. Він однозначно не залишить байдужим жодного читача. Звичайно, комусь проза Вінклера видасться занадто натуралістичною, можливо навіть відразливою. Та інші читачі в ній побачать красу звичайного справжнього життя, що балансує на межі між Еросом і Танатосом. Насамперед, книжка розрахована на вибагливого поціновувача прози, який полюбляє вдумливе читання.

Микола Петращук

Придбати книжку

Бах Р. Джонатан Лівінгстон, мартин; пер. з англ. Дмитра Шостака. — К.: KM Publishing, 2016. — 128 с.

Нове українське відання всесвітньовідомої повісті «Jonathan Livingston, Seagull» Ричарда Баха, як на мене, лишає більше запитань, ніж пропонує відповідей. По-перше, усі ті, хто читали цю повість, знають, що навіть у шкільному курсі зарубіжної літератури пропоновано твір «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон».

Поява в українському перекладі назви «мартин», безперечно, викликатиме запитання, тим більше, що англійською seagull — це також і чайка. У будь-якому разі нове видання мала б супроводжувати вступна стаття від перекладача або бодай коментарі, у яких обґрунтовано вживання такої лексеми, бо ж в українській мові зафіксовано, що Larus — чайка, мартин. Та й у театрах є вистава за Р. Бахом під назвою «Чайка на ім’я Джонатан».

У тексті оригіналу трапляється незмінна фраза, яка в перекладі Д. Шостака постає як «мартин Джонатан Лівінгстон», хоча в назві порядок слів інший. По-друге, у 2015 році на сторінках журналу «Всесвіт» надруковано переклад цього ж твору Р. Баха, який здійснив фаховий одеський перекладач Андрій Євса (перекладача не стало в тому ж 2015 році). Довгий час він стилістично шліфував свій переклад. Після проведеного аналізу обох версій можу стверджувати, що переклад А. Євси кращий.

«Але Джонатан його не почув. «Гарно, — думав він. — Місяць і вогники моргають на воді, немов маленькі маячки, що спрямовують нас уночі. А все таке тихе, завмерле…» (переклад Д. Шостака, с. 21).

«Джонатан не звернув на голос уваги. «Так усе чудово! — думав він. — Світловою доріжкою відбиваються у воді місяць та берегові вогні, тихо, спокійно…» (А. Євса).

«Що тут поробиш! Я — мартин. Я обмежений своєю природою. Якби мені судилося багато знати про польоти, в мене замість мізків були б схеми… <..>. Час летіти додому, до зграї, та вдовольнятися тим, ким я є — нещасним, обмеженим мартином» (переклад Д. Шостака, с. 17).

«Нічого іншого бути не може. Я — чайка. Я обмежений природою. Якби мені було дано знати про політ більше, це було б під силу моєму розумові. <…>. Треба викинути з голови дурниці, повернутися додому, до Зграї, примиритися з тим, що я лише звичайна обмежена чайка» (А. Євса).

У перекладі одеського тлумача немає неприродної для української мови граматичної конструкції «я є тим-то». Погоджуюся, що ці приклади не дають повного уявлення про якість перекладу, але текст у виконанні А. Євси читати значно легше. У виданні KM Publishing є мовні огріхи, неправильно проставлені розділові знаки (немає коми після «отже») тощо. Можливо, видавцям варто було відштовхуватися від уже наявного й аж ніяк не гіршого перекладу й доповнити його четвертим розділом.

І хоча поява цього перекладу викликає певний фаховий сумнів, проте все одно радієш, що ця повість Р. Баха має нову українську версію, а отже, може потрапити до ширшого кола читачів.

Історія мартина Джонатана Лівінгстона актуальна сьогодні. Цей твір — про прагнення свободи й неможливість досягнення свободи всіма. Фактично Р. Бах створив трагедію про конфлікт індивідуального й родового, індивіда й системи, яка ніколи не може перевершити індивіда за певними параметрами. Інсайт, відкриття в собі нових сил переживається на самоті, а не в зграї. Автор показує, наскільки небезпечно, коли світом починає керувати маса. Зграя не здатна зрозуміти всього, а якщо з часом і розуміє, чого ж таки прагнув досягнути побратим, то це відбувається запізно. Проте той, кому вдалося піднятися в небо, хто зрозумів нові закони світобудови (або й власного тіла, бо мартин — це частинка світу), вже не повернеться на вихідні позиції, не буде жебраком, який харчуватиметься людськими недоїдками. Джонатан Лівінгстон здобуває в собі силу самому шукати харч, а отже, бути відповідальним за власне життя, власний вибір.

Зграя до певного часу не розуміє цього, вважає вчинок мартина ганебним. Джонатан Лівінгстон стає вигнанцем і героєм. Він, кого вчора вважали маргіналом і прагнули ізолювати від інших, засновує новий «культ». Але трагедія в тому, що маса таки не може зрівнятися з індивідом, бо відповідальність не може бути однією для всіх, інакше саме поняття нівелюється. Відповідальність — вона завжди чиясь. Як персонажі в драматичному етюді «По дорозі в Казку» Олександра Олеся не можуть потрапити до Казки, так і не всім мартинам даровано літати високо в небі.

Представлене видання містить досі не друковану четверту частину, яка маркує особливий акцент на авторському задумі. «…Покинуте небо, порохняві слова, які майже задушують радість. Цього не треба друкувати», — написав у післямові навесні 2013 року сам Р. Бах. Але твір опубліковано саме з четвертою частиною, яка поглиблює трагедійність нововідкритої свободи.

«Джонатан Лівінгстон, мартин» — історія, яка сьогодні має бути прочитана. Це твір про силу мрії, про нечуване відчуття свободи. Проте шлях до неба не є безхмарним. І наскільки б абсурдним не видавалося те, що треба літати біля землі, коли можеш піднятися в небо, проте, інколи варто спокійно усвідомлювати, що цього не збагнути геть усім. «Примусовий» шлях до свободи — також ілюзія, яка завершиться фіаско, а може, й трагедією.

Дмитро Дроздовський

Нещодавно на сайті «Українська правда. Життя» було опубліковано фрагмент із роману Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва» в перекладі Оксани Забужко. Книга вийде на початку лютого у видавництві «Комора».

Роман, який вийшов 1997 року, створено на основі розлогих інтерв’ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської трагедії: ліквідаторами та їхніми близькими, вимушеними переселенцями з уражених радіацією регіонів та самоселами «зони», посадовцями, від рішень яких залежали долі десятків тисяч людей, та дітьми, котрі знали, що народилися вже приреченими.

Вперше українською мовою роман Світлани Алексієвич вийшов 1998 року в перекладі Оксани Забужко. Причиною для перевидання стала не лише 30-та річниця аварії на ЧАЕС, але й, як зазначає перекладачка у передмові до книги, її актуальність для нинішньої України.

«У тілі України з’явилася ще одна, після Чорнобильської, «зона відчуження» — окуповані території Донбасу, — і несподівано виявилося, що Алексієвич написала книжку не тільки про Чорнобиль — про те, чим він був і став для білорусів, — а й, куди більшою мірою, про «русскій мір», тоді ще званий «радянським»: про його внутрішню, генетичну запрограмованість на катастрофу як прямий наслідок системно здійснюваної серед населення «зачистки мізків», — пише Оксана Забужко.

УП.Культура публікує три монологи героїв Світлани Алексієвич із книги «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього».

МОНОЛОГ ПРО ТЕ, ЧОГО МИ НЕ ЗНАЛИ: СМЕРТЬ МОЖЕ БУТИ ТАКА ПРЕКРАСНА

«Перші дні головне питання було: хто винен? Нам потрібен був винуватець…

Потім, коли ми взнали більше, стали гадать, що робити. Як рятуватись? Тепер, змирившися з думкою, що це не на рік і не на два, а на багато поколінь, почали подумки вертатися назад, перегортати сторінку за сторінкою…

Це сталося в ніч із п’ятниці на суботу. Вранці нічого ніхто не підозрював. Випровадила я сина до школи, чоловік до перукарні пішов. Готую обід. Чоловік хутко вернувся… Вернувся зі словами: «На атомній якась пожежа. Наказ: не виключать радіо».

Я забула сказати, що ми жили в Прип’яті, неподалік від реактора. Досі стоїть перед очима — яскраво-малинова заграва, реактор якось ізсередини світився. Неймовірна барва. То була не звичайна пожежа, а якесь світіння. Красиво. Якщо забути про все інше, то дуже красиво. Нічого подібного я в кіно не бачила, жодного порівняння навіть.

Увечері люди висипали на балкони, хто не мав балконів — ішов до сусід, знайомих. У нас дев’ятий поверх, прекрасно видно. Кілометрів три навпрошки. Виносили дітей, піднімали на руках: «Дивися! Запам’ятай!» І це люди, що на реакторі працювали… Інженери, робітники… Були й учителі фізики… Стояли в чорній пилюці… Розмовляли… Дихали… Милувалися…

Дехто за десятки кілометрів приїздив на машинах, велосипедах, щоб поглянути. Ми не знали, що смерть може бути така прекрасна. Але я б не сказала, що вона не мала запаху. Не весняний дух і не осінній, а щось зовсім інше, і не запах землі… Ні… Дерло в горлі, й очі самі сльозилися.

Я цілу ніч не спала й чула, як нагорі тупали сусіди, теж без сну. Щось вони там волокли, стукали, може, речі пакували. Вікна заклеювали. Глушила біль голови цитрамоном. Уранці, як розвиднилось, озирнулася довкруги, це я не зараз вигадала, не потому, а тоді відчула: щось змінилося. Назовсім.

О восьмій ранку вулицями вже ходили військові в протигазах. Побачивши на вулицях міста солдатів і військову техніку, ми не злякались, а, навпаки, заспокоїлись. Раз армія прийшла на поміч, усе буде гаразд. Ми поняття не мали, що мирний атом також убиває… Що ціле місто могло не прокинутися тієї ночі… Під вікнами хтось сміявся, грала музика.

Після обіду по радіо почали оголошувати, щоб готувалися до евакуації: вивезуть на три дні, помиють, перевірять. Як зараз чую голос диктора: «евакуація в найближчі села», «домашніх тварин не брати», «збиратися біля під’їздів».

Дітям, сказали, обов’язково взяти з собою підручники. Чоловік усе-таки поклав у портфель документи й наші весільні фотографії. А я єдине, що прихопила, дак це газову хустинку на випадок негоди…

Із перших днів відчули, що ми — чорнобильці, тепер уже викляті. Нас бояться. Автобус, яким нас везли, став на ніч у якімсь селі. Люди спали на долівці в школі, в клубі. Ніде притулитися. І одна жінка запросила нас до себе: «Ходіть, я постелю на ліжку. Жалко вашого хлопчика». А друга, що поряд стояла, її від нас відтягала: «Ти здуріла! Вони заразні!».

Коли ми вже переїхали до Могильова й син пішов до школи, першого ж дня влітає до хати з плачем… Його посадили поруч із дівчинкою, а та не хоче, бо він радіаційний, і як із ним сидіть, можна вмерти. Син учився в четвертому класі, і так вийшло, що він один був у тому класі чорнобильський. Вони всі його боялися, звали «світлячком»… «Чорнобильським їжачком»… Я злякалася, що в нього так скоро скінчилось дитинство…

Ми їхали з Прип’яті, а нам навперейми йшли військові колони. Бронетехніка. Тут стало страшно. Незрозуміло й страшно. Але мене не покидало відчуття, наче все це діється не зі мною, а з кимось іншим. Дивне відчуття. Сама плакала, шукала, де поїсти, заночувати, обнімала й заспокоювала сина, а всередині — навіть не думка, постійне відчуття: я — глядач. Я дивлюся крізь шибку… Бачу когось іншого…

Щойно в Києві нам видали перші гроші, а нічого на них не купиш: сотні тисяч людей підняли з місць, усе скуплено, з’їдено. У багатьох — інфаркти, інсульти, просто там, на вокзалах, у автобусах.

Мене порятувала моя мама. За своє довге життя вона не раз позбувалася дому, нажитого майна. Перший раз її репресували в тридцяті роки, забрали все-чисто: коня, корову, хату. За другим разом — пожежа, тільки мене, маленьку, з вогню й вихопила: «Треба пережить, — утішала. — Живі ж».

Згадала… Сидимо в автобусі. Плачемо. Чоловік на передньому сидінні голосно лає дружину: «Яка ж ти дурна! Всі хоч якісь речі взяли, а ми з тобою трьохлітровими банками нагрузилися». Жінка його вирішила, що раз автобусом, то дорогою передасть своїй матері порожніх банок на маринади. Біля них лежали величезні пузаті авоськи, ми цілу дорогу об них перечіпалися. Так вони з цими банками й приїхали до Києва.

…Я співаю в церковному хорі. Євангеліє читаю. Ходжу до церкви, бо тільки там кажуть про вічне життя. Розраджують людину. Більше ніде цих слів не почуєш, а так же хочеться почуть. Коли ми їхали в евакуацію, і якщо дорогою траплялася церква, то всі йшли туди. Не пропхатись було. Атеїсти й комуністи — всі йшли.

Мені часто сниться сон, як я йду з сином по сонячній Прип’яті. Тепер це вже місто-привид. Ідемо й роздивляємося на троянди, у Прип’яті багато було троянд, великі трояндові клумби. Сон… Усе те наше життя вже сон. Я була тоді така молода. Син маленький… Кохала…

Минув час, усе стало спогадом. Я знову ніби глядач…».

Надія Петрівна Виговська, переселенка з міста Прип’яті

[…]

МОНОЛОГ ПРО СИМВОЛИ Й ТАЄМНИЦІ ВЕЛИКОЇ КРАЇНИ

«Згадую, як про війну…

Уже на кінець травня, десь через місяць після аварії, до нас почали надходити на перевірку продукти з тридцятикілометрової зони. Інститут працював цілодобово. Як військовий. У республіці тільки в нас натоді були фахівці й спеціальна апаратура. Привозили нутрощі домашніх і диких тварин. Перевіряли молоко.

Після перших проб стало ясно, що то надходить не м’ясо, а радіоактивні покидьки. Вахтовим методом у зоні пасли худобу. Пастухи приїздили й від’їздили, доярок привозили тільки на доїння. Виконували план молочарні. Перевірили. Не молоко, а радіоактивні покидьки.

Сухий молочний порошок і банки згущеного й концентрованого молока Рогачовського молокозаводу ми довго вживали на лекціях як еталонне джерело. А їх тим часом продавали в магазинах… У всіх продуктових ятках…

Коли люди читали на етикетках, що молоко з Рогачова й не брали його, воно залежувалось, раптом з’явилися банки без етикеток. Гадаю, причина не в тому, що буцім паперу забракло, — людей обманювали. Обманювала держава.

Вся інформація ставала тайною за сімома печатями, щоб не викликати паніки… І це в перші тижні… Саме тоді, коли нетривкі ізотопи давали жорстке гамма-випромінювання, і все «світилося». Ми постійно писали службові записки… Постійно… але сказати відкрито про результати… Позбутися наукового ступеня, а то й партквитка.

(Починає нервуватися). Та не страх… Не страх причиною, хоча й він, звісно… а ми були людьми свого часу, своєї радянської країни. Вірили в неї, вся штука — у вірі. У нашій вірі. (Від хвилювання закурює). Повірте, не через страх… Не лише через страх… Я відповідаю чесно. Щоб поважати себе, мені треба зараз бути чесним. Я хочу…

Перша поїздка в зону: в лісі фон у п’ять-шість разів вищий, ніж у полі, на дорозі. Скрізь високі дози. Працюють трактори… Селяни копають свої городи… У кількох селах заміряли щитовидку дорослим і дітям: у сто, в двісті-триста разів перевищення допустимої дози.Була в нашій групі жінка, радіолог. Із нею сталася істерика, коли вона побачила, що діти в піску бавляться.

Пускають у калюжах кораблики. Працюють крамниці й, як звичайно в нас по селах, мануфактура й продукти поряд: костюми, сукні, а тут-таки ковбаса, маргарин. Лежать відкрито, навіть не прикриті целофаном. Беремо ковбасу, яйця…

Робимо рентґенівський знімок: не ковбаса, а радіоактивні покидьки. Сидить молода жінка на лавочці під хатою, годує дитину груддю… Перевірили грудне молоко — радіоактивне. Чорнобильська мадонна…

Ми запитували — як бути, що робити? Нам відповідали: «Проводьте заміряння. Дивіться телевізор». По телевізору Ґорбачов заспокоював: «Вжито невідкладних заходів». Я вірив… Інженер із двадцятирічним стажем, добре знайомий із законами фізики. Знав же я, що з цих місць треба забиратися всьому живому. Бодай на якийсь час.

Але ми сумлінно проводили заміряння й дивилися телевізор. Ми звикли вірити. Я — з повоєнного покоління, яке зросло в цій вірі. Звідки віра? Ми перемогли в такій страшній війні. Перед нами тоді весь світ схилявся. Це ж було! У Кордильєрах на скелі було вирізьблене ім’я — Сталін!!! Що це? Символ! Символ великої країни.

От вам і відповідь на питання: чому ми знали й мовчали? Чому не вийшли на майдан, не кричали? Ми доповідали… Я вам казав, писали службові записки. А мовчали й беззаперечно корились наказам, тому що — партійна дисципліна, я — комуніст.

Не пригадую, щоб хтось із наших співробітників злякався за себе особисто й відмовився од відрядження в зону. Не через страх покласти партквиток, а через віру. Передусім віра, що ми живемо гарно й справедливо, і людина в нас понад усе, міра всіх речей.

Крах цієї віри потім для багатьох обернувся інфарктом або й самогубством. Кулею в серце, як у академіка Лєґасова… Через те, що втрачаючи віру, зневірюючись, робишся вже не учасником, а співучасником, не маєш виправдання. Я так його розумію. Якийсь знак…

На кожній із атомних станцій колишнього Союзу в сейфі лежав план ліквідації аварії. Типовий план. Таємний. Без такого плану не можна було отримати дозволу на пуск станції. За багато років перед аварією його розробили саме на прикладі Чорнобильської станції: що робити і як? Хто за що відповідає? Де перебуває? До найменших подробиць…

І раптом там, на тій самій станції, відбувається катастрофа… Що це — випадок? Містика? Якби я був віруючим… Коли берешся шукати сенс, почуваєшся релігійною людиною. А я інженер. Я людина іншої віри. У мене інші символи…

Що тепер мені робити зі своєю вірою? Що тепер…».

Марат Філіпович Коханов, колишній головний інженер Інституту ядерної енергетики Академії наук Білорусі

[…]

МОНОЛОГ ПОБОРНИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

«Е-е-е… вашу мать… Е-е-е! (Багатоповерховий мат). Сталіна на вас нема. Желєзної руки…

Що ви тут записуєте? Хто вам розрішеніє дав? Фотографіруєте… Заберіть свою цяцьку… Сховайте. А то розіб’ю. Понімаєш ти, приїхали! Ми живем. Страдаєм, а ви писать будете. Писаки!! Народ з толку збиваєте… Бунтуєте… Випитуєте, чого не нада. Нема щас порядку! Порядку нема! Понімаєш ти, приїхали… З магнітофоном…

Да, я защищаю! Я совєцьку власть защищаю. Нашу власть. Народну! При совєцькій власті ми були сильні, нас усі боялись. Увесь світ на нас дививсь! Кого зі страху трусило, а хто завидував. Б… ь! А що тепер? Щас? При дімократії…

«Снікерси» й маргарин лежалий до нас везуть, просрочені лікарства й джинси ношені, як туземцям, що тільки з дерева злізли. З пальми. За державу обідно! Понімаєш ти, приїхали… Така була держава! Б… ь! Поки Ґорбачов не злетів… На царство… Чорт мічений! Ґорбі… Ґорбі дєйствував по їхнім планам, по планам цереу…

Що ви мені тут доказуєте? Понімаєш ти… Вони Чорнобиль зірвали… Цереушники й дімократи. Я в газетах читав… Не зірвався б Чорнобиль, держава б не впала. Велика держава! Б… ь! (Багатоповерховий мат).

Понімаєш ти… Булка хліба за комуністів стоїла двадцять копійок, а щас дві тисячі. Я за три рублі пляшку купляв, іще й на закуску хватало… А при дімократах? Штани другий місяць не можу собі купить. У рваній кухвайці ходжу. Розпродали все! Прозакладали! Наші внуки не рощитаються…

Я не п’яний, я — за комуністів! Вони були за нас, за простих людей. Не нада мені казки казать! Дімократія… Цензуру відмінили, шо хоч, то пиши. Свободний чоловік… Б… ь! А помре той свободний чоловік, його поховать нема за що.

У нас бабка вмерла. Одинока, без дітей. Два дні, бідака, в хаті лежала… У старій кохті… Під образами… Труни не могли купить. Стахановка колись була, ланкова.

Ми два дні в поле не виходили. Мітинґували. Б… ь! Поки голова не виступив перед народом… І не пообіщав, що тепер, як хто помре, колгосп виділить безплатно: дерев’яний гроб, труну по-нашому, теля там чи порося й два ящики горілки на поминки. При дімократах… Два ящики горілки… Задурно! Пляшка на хлопа — п’янка, півпляшки — ліченіє… Од радіації нам…

Чого ви це не записуєте? Мої слова. А записуєте тільки то, що вам вигідно. Народ із толку збиваєте… Бунтуєте. Політичний капітал наживаєте? Повні кишені доларів напхать? Ми тут живем, страдаєм… А винуватих нема! Назвіть мені винуватих! Я за комуністів! Вони вернуться й мигом найдуть винуватих… Б… ь! Понімаєш ти, приїжджають… Записують…

Е-е-е… вашу мать… (Багатоповерховий мат)».

(Прізвища не назвав)

До найромантичнішого свята року Дня святого Валентина ми разом зі ВсіКниги зібрали 10 найвідоміших книг про кохання українською мовою.

1. «Коханець леді Чаттерлі», Девід Герберт Лоуренс

«Коханець леді Чаттерлі» — це класика XX століття. Із цього роману розпочалася європейська еротична література. Це поетична розповідь про чисте й пристрасне кохання, про пошук справжньої гармонії стосунків між чоловіком та жінкою, що стають сенсом їхнього буття.

У центрі роману класичний любовний трикутник: молода красива дружина, законний чоловік і похмурий лісник. 

Сучасники сприйняли роман як виклик, тож у 1928 році його заборонили. Заборона діяла аж до 1960 року. Її зняли в результаті гучного судового процесу, після чого твір повністю реабілітували.

Придбати книжку

2. «Шоколад», Джоан Гаррис

У маленькому французькому містечку — карнавал. І саме в цей час у ньому з`являються дві дивні особи. Віана Роше та її дочка Анук приїхали, щоби подарувати мешканцям міста небачену досі розкіш — цукерню. Місцевий священик обурений, тому ставить парафіянам вимогу: церква або шоколад.

Якби ж цукерки жінки, чиє волосся пахне вітрами далеких країв, не були такими смачними! Якби ж вона не вміла вгадувати, чого саме потребує кожен, хто заходить до її крамнички! Тоді б у містечку не сталося б стільки драматичних подій…

Із книжкою Джоан Гаррис ви зрозумієте, що навіть за допомогою солодощів можна змінити життя: звісно, якщо у вас добре серце та хороші наміри.

Придбати книжку

3. «Тріумфальна арка», Ерих Марія Ремарк

Час для народження не обирають. Життя героїв Ремарка, як і його самого, припало на лихоліття. Війна, що ламає долі, втрата ілюзій, еміграція, хисткість і безнадія… Але, незважаючи на будь-які випробування, люди не втрачали ані мужності, ані внутрішньої сили. Вони спроможні на самопожертву, справжню дружбу та велике кохання.

…Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може вберегтися від поліції, але не спроможний сховатися від великого кохання. У цього раптового почуття немає майбутнього, але чи важливо це, коли світ на порозі війни?

Придбати книжку

4. «Дама з камеліями», Александр Дюма (син)

«Дама з камеліями» — роман, що став основою опери «Травіата». Він — про любов паризької куртизанки Маргарити Готьє до молодого й романтичного Армана Дюваля.

Закохані живуть в ідилії, аж поки Арман не дізнається, що звикла до розкоші Маргарита таємно продає своє майно, щоби розплатитися з боргами.

Прототипом Маргарити Готьє була кохана Дюма Марі Дюплессі, яка у 23 роки померла від туберкульозу. Через хворобу сильні запахи були їй нестерпні; аромат троянд або гіацинтів викликав запаморочення, тому вона любила камелії, які майже не пахнуть.

Придбати книжку

5. «Повія», Панас Мирний

Панас Мирний ще в юності написав у «Щоденнику»: «…хочу показати безталанну долю житія людського, високую його душу, тепле серце». Мети він досяг в одному зі своїх кращих творів.

…Героїня роману Христя — молода, красива, здорова дівчина. Після смерті батьків їй доводиться йти в місто у найми. І скоро вона починає бачити, що в місті все інакше. Христі важко спостерігати за «вільним» життям, «гуляннями» дівчат разом із чоловіками вночі. Але вона продовжує довіряти людям і вірити в любов…

Придбати книжку

6. «Великий Гетсбі», Френсіс Скотт Фіцджеральд

Ну думку критиків, це один із найкращих романів Фіцджеральда. Письменникові притаманне тонке розуміння життєвого досвіду цілої генерації молодих американців, народжених після Першої світової війни, глибина психологічного аналізу та емоційний самобутній стиль.

Дія роману відбувається у вигаданому містечку Вест-Егг на Лонг-Айленді влітку 1922 року й обертається навколо таємничого молодого мільйонера Джея Гетсбі та його донкіхотського кохання до вродливої Дейзі Б’юкенен.

«Великий Гетсбі» відображає атмосферу початку 20-их років 20 століття в Америці, епоху незнаного економічного процвітання, джазу, сухого закону та зародження організованої злочинності. Фіцджеральд на цьому тлі виписує історію Джея Гетсбі, натякаючи на злочинну діяльність, що лежить в основі його багатства.

Придбати книжку

7. «Гідність і гонор», Джейн Остен

Спокійний світ родини Беннетів, які мають п’ять дорослих дочок, збурює новина: сусідній маєток орендував молодий заможний одинак містер Бінглі, який припав би до серця не одній юній панянці. Ба більше: у нового сусіди є неодружений приятель містер Дарсі, статки якого перевершують усі мрії матусь незаміжніх дочок. До того ж містер Дарсі начебто накинув оком на одну з дочок родини Беннетів — Елізабет. Та чи сподобається гонористий і бундючний містер Дарсі, попри всю свою вроду й статки, розумній і незалежній Елізабет? А може, вона й помиляється щодо справжньої натури відлюдькуватого містера Дарсі?

Придбати книжку

8. «Консуело», Жорж Санд

«Консуело» вважається одним із найкращих творів Жорж Санд.

Його головна героїня — молода дівчина Консуело, сенс життя якої — співати. Окрім музики та співів, для неї нічого не існує. Дія роману відбувається в середині XVIII сторіччя. Історичне тло, на якому розгортаються долі головних героїв — це Венеція з її музичним життям, Чехія з героїчним минулим та солдафонська Прусія. А прототипом Консуело, дівчини з божественим голосом, стала всесвітньо відома французька співачка Поліна Віардо, яка була музою російського письменника Івана Тургенєва.

Придбати книжку

9. «Клеймо», Гюнтекін Решат Нурі

У прагненні захистити кохану жінку Ведію від ганьби й покарання Іффет визнав себе винним у крадіжці й потрапив за ґрати. Після піврічного ув’язнення він вийшов на волю. Та чи легко чесній людині жити із заплямованою репутацією? Недовіра родичів, неможливість знайти хорошу роботу й одружитися з дівчиною із порядної родини — ось чого коштувало Іффетові кохання Ведії.

Та чому ж так сталося? Ще в дитинстві Іффета вразила давня легенда про Ізмаїла та Айше: щоб уберегти кохану від гніву її чоловіка, Ізмаїл кинувся в річку й потонув. Іффет заради Ведії зізнався в злочині, якого не коїв, і зруйнував своє життя. Жертвуючи заради коханої чесним іменем, він іще не усвідомлював, що померти й стати легендою простіше, ніж жити з клеймом злодія.

Придбати книжку

10. «Лісова пісня», Леся Українка

Вічна класика нашої літератури.

«Писала я її дуже недовго, 10 — 12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам’яті»… Далі я заходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання, — от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия і плечі болять, наче я мішки носила», — писала Леся Українка в листі до сестри Ольги.

Оксана Забужко переконана, що насправді «Лісова пісня» —  українська версія легенди про Грааль, а Лукаш — це український Парсіфаль. «Лісова пісня» — це є в дійсності в чистому вигляді гностична містерія, це історія перетворення духа в душу», —  каже письменниця.

Проте це ще й історія чистого кохання Мавки до Лукаша. Хоч більшість із нас читали драму ще в школі, особливість класики в тому, що вона кожного разу — нова.

Придбати книжку

Тож читайте класику й даруйте одне одному любов не лише на День Валентина.

Леонід Ушкалов. Що таке українська література: есеї. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 352 с.

Дорога мені й ця книжка, бо вона, може, краще за всі інші віддзеркалює мою візію української літератури.

Леонід Ушкалов

Звернімо увагу, як зміна назви «Що таке українська література» на, скажімо, «Якою є українська література» вплинула на враження. Перша (й реальна) назва сягнула суті:

Що ти такеє?

Поява книжки «Що таке українська література» свідчить: це питання на часі. Мода на 20-ті роки, перепрочитання наших класиків після Революції, низка проектів («Метро до Кибинець», антологія «Постріл на сходах», «Кав’ярня Пока», «Розстріляний календар») стають тим підвісним мостом через культурну прірву, яка віддаляє Україну від… України. Книжку Леоніда Ушкалова теж можна вважати таким місточком.

Історію її написання дізнаємося з передмови. Якщо коротко, книжку формують публікації професора Ушкалова в газеті «Україна молода».

Книжку не назвеш підручником (хоча в назві є словосполучення «українська література»), але фактаж її настільки багатий, що студент-філолог міг би підготуватися не до одного семінару. Формат книжки, тобто есеї з періодики, нагадує «З мапи книг і людей» Оксани Забужко, але кількість охоплених тем у Леоніда Ушкалова більша, й аудиторія, на яку орієнтована книжка, ширша.

45 уроків-есеїв… Укласти їх у систему непросто, але спробуємо умовно розбити їх на блоки:

1. Філософські поняття в літературі: абсолют, добро, зло, любов, самотність, щастя, свобода, фатум і так далі.

2. Історія та геополітика в літературі (есей 36, наприклад, називається «Україна між Сходом і Заходом. Урок орієнтації на місцевості»).

3. Елементи нашої літературної традиції: інтермедії, сміхова культура, полемічна література, автобіографії, афористика, образи жінки, міста й села, сам читач.

4. І цілком буденні (на перший погляд) поняття в літературі: гроші, футбол, сновидіння, вино й вибори.

Поділ умовний, бо багато есеїв балансують на межі. Й усі вони проілюстровані епізодами з біографій, цитатами, згадками, натяками, яскравими деталями. Неповний перелік героїв Ушкалова: Тарас Шевченко, Григорій Сковорода, Григорій Квітка-Основ’яненко, Юрій Шевельов, Олександр Довженко, Михайло Драгоманов, Микола Хвильовий, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Юрій Яновський, Олена Теліга…

Також, як годиться урокові, професор/автор розмовляє із читачем.

«Пам’ятаєте, — говорить Леонід Ушкалов, —

і далі залежно від контексту:

…початкову сцену «Землі»…?»

…подану на сторінках третього числа «Літературного ярмарку» за 1929 рік автобіографію Майка Йогансена?»

…як десь у той самий час, коли Арген заблукав ненароком серед різдвяних ялинок на Благбазі, юний поет Сергій Борзенко читав у колі харківських літераторів свої вірші про любов?»

Ось тут уява починає працювати. Не помічаєш, як за уроками пролетів час. Ясно, що не все ми пригадаємо. Залишаться завдання «на самостійне опрацювання».

У передньому слові Леонід Ушкалов пише: «Я би хотів, аби під час наших імпровізованих «уроків літератури» вона [наша класика] перетворилася зі сухого «підручника життя» на живлющий іскристий «лимонад».

У книжці немає слів еманація і парадигма. Та є слова: квіти, футбол, пірати, вино, астрологія, вибори, вертеп, море. Можливо, кола на обкладинці книжки — це бульки того «іскристого лимонаду»?

Цитати:

Словом, поговорімо про любов.

Мабуть, вам не раз доводилося чути, що українець — якщо й не фаталіст, то принаймні уявляє долю в образі всемогутньої володарки світу.

А що звичайна людина? Що для неї самотність?

Ось так і виходить. Беремо книжку про українську літературу. А отримуємо книжку про… нас самих.

Дар’я Кучеренко

Придбати книжку

Марш Генрі. Історії про життя, смерть і нейрохірургію. — Львів: Видавництво старого Лева, 2015. — 320 с.

Є люди, діяльність яких настільки захоплює, що вони здаються іншим незвичайними та наділеними надлюдськими якостями. Зокрема, такими є лікарі, що не бояться оперувати головний орган центральної нервової системи — мозок. Нейрохірурги, що здійснюють надскладні операції, схожі на роботів: їхні знання ідеальні, рухи чіткі та виважені, характер врівноважений, що дає змогу невимушено переживати як перемоги, так і невдачі.

Принаймні, так здається на перший погляд. Як виявляється насправді, ці професіонали, які рятують чужі життя, звичайні люди зі страхами, мріями та спогадами. Один із них — Генрі Марш, британський нейрохірург, який у 2014 році опублікував книжку «Історії про життя, смерть і нейрохірургію», на сторінках якої не тільки поділився власним досвідом роботи, а й не побоявся відверто розповісти про те, що відчуває людина, яка робить операції на мозку — вмістилищі думок, почуттів та розуму.

В оповіданнях Марш постає не тільки як лікар-нейрохірург, а і як звичайний чоловік із мінливим настроєм та власними страхами. Його розповіді настільки відверті, що читач щиро радітиме перемогам лікаря, співчуватиме невдачам, які, на жаль, завжди супроводжують роботу нейрохірурга. Автор зосереджується не тільки на описах хвороб та способах їх лікування, на спілкуванні з колегами й пацієнтами, а й розповідає про свою сім’ю. Він зізнається, що робота стала причиною його розлучення, відверто описує недуги, які спіткали його рідних.

Марш торкається тонкощів діагностування, лікування, видалення як доброякісних так і злоякісних новоутворень і пухлин мозку, післяопераційної реабілітації. Незважаючи на специфічні назви захворювань, які людям, далеким від медицини, здаються дивними, та описи надскладних операцій автору вдається розповідати так доступно, що абсолютно не виникає бажання заглядати у словник медичних термінів.

Цікаво, що автор — фахівець міжнародного рівня — в побуті людина проста та невибаглива. Він може відремонтувати сходи в будинку, добиратися на роботу велосипедом. А якщо він хворіє, то сам стає звичайним пацієнтом: очікуючи на операцію на очі чи вправляння перелому ноги.

Марш не відмовлявся від роботи за кордоном. Зокрема, він часто відвідував Україну, де провів не одну складну операцію у незвичних для нього умовах. Автор зізнається: «Уперше я потрапив в Україну через свою цікавість, зовсім не через бажання допомогти українцям, а вийшло так, що я працюю з ними вже двадцять років».

Так трапилося, що Маршу «пощастило» помітити не тільки низький рівень української нейрохірургії та застаріле технічне оснащення лікарень, а й познайомитися з безглуздою бюрократією та пострадянською ворожістю й зарозумілістю українських лікарів. Незважаючи на це, йому вдалося допомагати українським лікарням, нехай і застарілими, але кращими, ніж були до того, приладами. Окрім того, працюючи на території нашої держави, Марш знайшов послідовників, яких навчав в Україні та стажував у Лондоні. Керівник та старший нейрохірург Міжнародного центру нейрохірургії Ігор Курілець — один із них. Він написав вступне слово до книжки.

Слід зауважити, що не всі операції Марша були успішними. І під час лікування українських пацієнтів його спіткали невдачі, з якими надзвичайно важко змиритися. Наприклад, автор не може забути дівчинку Таню, що жила на Західній Україні. Дівчинка померла через деякий час після операції, і автор пізніше провідав її могилу неподалік містечка Городок.

У 2007 році австралійський режисер Джеффрі Сміт зняв документальний фільм про Генрі Марша. Переважна частина цього фільму була знята в Україні. Автор згадує про нього у своїй розповіді.

Події, описані в книжці, трапилися з Маршем на території Великої Британії та України. Біографічна збірка оповідань є своєрідним звітом нейрохірурга про виконану роботу не тільки перед загалом, а й перед самим собою. Ці тексти, що доповнюють один одного, українською переклав Андрій Мизак.

Книжка зацікавить широке коло читачів. Її оцінять не тільки медики, студенти та фанати серіалу «Доктор Хаус», а й усі ті, хто хоче більше дізнатися про життя людей, які, незважаючи на труднощі, не бояться йти до мети й допомагати іншим.

Як відзначив сам автор: «Життя нейрохірурга не буває нудним, і він може стати надзвичайно успішним, але за це доведеться сплатити високу ціну. Ви не уникнете помилок і навчитеся жити з подекуди жахливими їхніми наслідками. Ви навчитеся об’єктивно дивитися на речі і при цьому залишатися людиною. Ця книга розповідає про те, як я намагався, іноді безуспішно, знайти золоту середину між потребою відсторонитись та виявити співчуття до хворого — здатністю, без якої хірургічна кар’єра неможлива. Баланс між надією та реальністю. Я не ставлю за мету підважити довіру до нейрохірургів чи медичної професії взагалі, але сподіваюся, що завдяки цій книзі люди зрозуміють, з якими труднощами, радше морального, а не фахового характеру, зіштовхуються лікарі».

Микола Петращук

Придбати книжку

Юрій Косач. Володарка Понтиди. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015. – 528 с.

Перевидали роман про те, як українець опинився в центрі інтриги відомої авантюристки XVIII століття, котра намагалася претендувати на російський престол. Але цікавий не тільки пригодницький сюжет книжки «Володарка Понтиди», а й також постать її автора.

Юрій Косач (1908–1990), який був племінником Лесі Українки, за життя дістав не надто доброї слави своїм політичним хамелеонством (міг легко переходити, скажімо, від націоналістів до комуністів, а потім у зворотному напрямку), важким характером, скандальністю, просто прикрою поведінкою в побуті з близькими й дальніми людьми. А після виїзду на еміграцію до США він іще й «потоваришував» із КГБ, став виголошувати промови й писати статті, що вихваляли Радянський Союз. На таке еміграційні кола, звичайно, відповіли майже повним бойкотом. І, на жаль, проігнорували його літературні твори, серед котрих є багато масштабних, яскравих і важливих для української літератури. А в Радянській Україні з’являлися лише його примітивні, часто агітаційні речі, чи то написані спеціально під радянське замовлення, чи радикально цензуровані. Так от і вийшло, що нині український читач змушений для себе відкривати цього цікавого, розмаїтого письменника наново.

«Володарка Понтиди» розповідає про те, як молодик, що походить зі шляхетських кіл Гетьманщини, поїхав навчатися до Страсбурга, а потрапивши в суто організаційних питаннях у Париж, «вляпався» в історію з самозванкою-авантюристкою, яку в історичних джерелах зазвичай іменують «княжною Таракановою».

Ця жінка справді існувала, й відома частина її біографії багато в чому збігається з сюжетом «Володарки Понтиди». Розумна, освічена й дуже приваблива, вона мала абсолютно невідоме походження. За однією з її ж версій, була донькою імператриці Єлизавети та її фаворита Розумовського. Саме на цій підставі вона оголосила себе легітимною імператрицею Росії та почала шукати помічників у справі «повернення» трону та повалення Катерини ІІ. Та найчастіше «княжні» доводилося швидко переїздити з одного міста Європи до другого. Бо то її, то когось із її химерного «двору» (шахраї, скандалісти, закохані, картярі, фальшивомонетники тощо) постійно прагнули заарештувати.

Саме в такі пригоди й потрапив головний герой книжки Юрій Рославець. Людина дивовижно наївна, щира, він закохався без тями у «Володарку Понтиди» (один із численних «титулів» авантюристки) та з усіх сил намагався допомогти їй досягти мети, а заразом і відірвати від поганого товариства. У погонях, дуелях, буцегарнях і на кораблях він поступово краще пізнав життя, дістав якоїсь самоосвіти. Але не відкинув своєї палкої пристрасті, а лише додав до неї революційні настрої: Рославець став одним із тих, хто з нетерпінням чекали на падіння феодального устрою.

Власне пригодницький шар твору виписано блискуче. Сюжетні інтриги, хоч і доволі типові для зображення XVIII століття, не відпускають читача до самого кінця. Та й після фіналу книжки багато в кого гарантовано виникне бажання дізнатися більше про долю «княжни Тараканової». Дію гармонійно оздоблює незвичайна, трохи «археологічна» лексика, а також непогане почуття гумору Юрія Косача.

На інших шарах можна побачити авторове історіософське бачення XVIII століття, зокрема в українському контексті. Косач ніби показує той період не лише часом політичного занепаду України, її поділу та пригнічення, а й часом не демонстративного, проте важливого розвитку нації, її «дорослішання».

Автор післямови журналіст і культуролог Марко Роберт Стех навіть потрактував «Володарку Понтиди» як символічне зображення біографії самого Косача: він теж прожив дуже авантюрне, сповнене небезпек життя й присвятив його, жертвуючи загальноприйнятими чеснотами, українській літературі, котра багатьом може видатися не меншою химерою, ніж одна з авантюристок сімнадцятого століття, хай і з монаршими претензіями.

У кожному разі книжковий ринок України збагатився черговим захопливим романом. З’являється також надія на подальше глибше знайомство нашого читача з Юрієм Косачем – суперечливим персонажем історії, але беззаперечним письменником.

Олег Коцарев

Придбати книжку

Олег Сенцов. Купіть книгу — вона смішна. Ненауково-популярний роман з елементами гумору. — Харків: Фоліо, 2016. — 219 с.

З-під пера Олега Сенцова, політичного в’язня, незаконно засудженого путінським режимом на 20 років тюрми, вийшов дебютний роман «Купіть книгу — вона смішна». Фрагменти тексту друкували ще два роки тому в літературному журналі «Процес», але цілісним твір вийшов на початку 2016-го в «Фоліо».

До ув’язнення Олег Сенцов був знаним серед кінознавців режисером, зняв декілька фільмів, найвідоміший із яких — «Гамер» (стрічка, яку презентували в Нідерландах, одержала схвальні відгуки професіоналів). Після ж ув’язнення Сенцов — це один із символів політичної боротьби двох народів у XXI cтолітті, автор книжок і однієї п’єси. Його справа нагадує оте одвічне намагання російської влади винищити українську інтелігенцію. Як це було в часи сталінських репресій у 30-ті роки ХХ ст., що потім дістало сумнозвісну назву «розстріляне відродження». Або вже у 60-80 рр. того ж віку, коли викорінювалося будь-яке інакодумання й українські дисиденти скніли й помирали в тюрмах північно-сусідньої тиранії. Геноцид українства продовжується й далі, вже в новому XXI сторіччі.

Що ж до книжки. Її легкому й гумористичному стилю позаздрив би будь-який український письменник. У нашій літературі майже немає зразків соковитої та жартівливої прози, тому «Купіть книгу — вона смішна» могла би заповнити цю лакуну в нашому письменстві.

Доля занесла автора на чужину, він опинився в гнітючих обставинах, але своєю книжкою наче плює в обличчя долі, сміється над нею. Три основні персонажі: Джимі, Біллі, Джебс — американці, які подорожують Африкою. І потрапляють ці шукачі пригод на свою голову в різні обставини: пустеля, монастир, невеличкі поселення, полон… Їх усюди супроводжують карколомні події, смішні ситуації, абсурдні бажання (спроби доправити айсберг на кораблі жителям Сахари, бажання виростити на восьми тисячах гектарів пустелі канабіс і т. д.). Голос автора (Біллі) немов режисує цей балаган. Коментарі автора в тексті підсилюють ефект його присутності, так що наратор є водночас і режисером, і рушійною силою сюжету.

Соковитий та натуралістичний гумор повсякденних ситуацій у Сенцова розбавлений рефлексіями над природою Христа і його нагірною проповіддю, над бюрократичним апаратом державних структур, жіночою природою та її протиріччями й іще багатьма темами. Оповідач свідомо загострює певні ситуації, перетворюючи їх на гротеск або чорний гумор. Саме мікроситуації в тексті і є інструментами створення певних серій із кінофільму, уривків сценарної та режисерської фантазії, які втіляться колись на екрані після виходу Олега Сенцова на свободу.

Я обмовився, що книжка Сенцова могла би заповнити вакуум у нашій сучасній літературі, могла би заповнити нішу гумористичної та жартівливої літератури, але написана книжка російською мовою й належить до штучного сегменту «української російськомовної прози». Власне, й написана вона на чужому ґрунті, на матеріалі, далекому як від сучасних українських реалій, так і від давнішої історії. Тому питання національної класифікації твору — це вотчина академічного літературознавства.

У пресі вже порівнювали книжку Сенцова із безсмертним твором Джерома Клапки Джерома «Троє в човні (не кажучи про пса!)». Таке порівняння штучне і є радше заочним компліментом автору. Лише при поверховому розгляді роман нашого земляка чимось подібний до повісті англійця, адже в ньому теж є плавальне судно, три персонажі, подорож. Але в Сенцова все інакше: більше іронії, сарказму, він охоплює історії багатьох людей, відомих персонажів, культурні та релігійні контексти. Я б остерігався ототожнювати її з класикою, адже вона з’явилася на піку популярності Сенцова й зовсім не в літературному контексті. Тому тільки час може показати успішність чи провальність міжлітературних аналогій.

Безперечно, нова книжка Олега Сенцова заслуговує на увагу. Навіть не через те, що він наш земляк-сімферополець. І не тому, що він незаконно засуджений путінським режимом на абсурдні й немислимі 20 років. А тому, що ця книжка добре написана й іще потребує детальнішого обмізковування сучасниками.

Яр Левчук

Фото Богдана Дячишина

Богдан Дячишин «Слово про вічне» Львів: «Плай», 2016 — 84 с.

У чому таємниця щастя? Здається, відповідь на це риторичне запитання в кожної людини — власна, різна й незбагненна… Митці, мислителі, науковці в усі часи прагнули осягнути, осмислити цю основоположну істину, яка допомагає людині долати щоденні земні труднощі. Саме цей фундаментальний постулат є однією з наскрізних тем нової книги есеїв Богдана Дячишина «Слово про вічне», що днями вийшла у світ у львівському видавництві «Плай».

Головна мета цієї книги, як і творчості автора загалом, — спонукати читача до роздумів над вічними, нетлінними цінностями: «Бога, як Абсолюту», що є присутній у душі кожної людини, Кохання як невичерпного джерела єдності двох душ, котру не в силі зруйнувати навіть смерть, бо ми поєднані із нашими найріднішими людьми «сльозою пам’яті», щемливим спогадом про минулі радісні дні, проведені разом. А наші рідні залишаються поряд із нами у вищому, духовному вимірі доти, доки ми зберігаємо пам’ять про них у своєму серці. Саме до такого висновку спонукає автор читача, коли із щирим світлим сумом згадує кохану дружину, котрій присвячує книгу.

Мене захоплює та надихає невтомне прагнення автора заохотити до читання книг кожного, хто черпатиме зернини мудрості з його есеїв. Мислитель натхненно закликає читача до творчої праці та самовдосконалення заради збагачення знаннями та розширення власного духовного світосприйняття — світогляду. Цілком поділяю думку автора про те, що лише через постійне духовне самовдосконалення людина здатна пізнати саму себе, а «Віра допомагає нам жити і долати невизначеності буття» (с.27).

Есеї сповнені глибинного осмислення сенсу життя, призначення людини в цьому світі та її духу за обрієм Вічності. Людська пам’ять зберігає «окрайці думок пережитого-перечитаного», які, як живі й розумні істоти в розмислах живого слова й невидимої енергії , є первинним джерелом духу людини з Божественного джерела. Сенс життя — християнські моральні цінності, збереження сім’ї, як єдиного цілого «… і стануть вони одним тілом» (Буття 2:24).

Лейтмотив книги — це заклик цінувати кожну миттєвість, даровану нам Творцем для Любові, як істинного покликання кожного, хто прийшов у цей світ, щоби змінювати його на краще своїми справами й помислами.

Своєрідним художнім обрамленням есеїв є віршовані рядки Ліни Костенко, Андрія Содомори, Богдана Смоляка, Б.-І. Антонича, І. Франка, Т. Шевченка та багатьох інших геніальних майстрів слова, які будили українську націю зі сну байдужості, закликали до боротьби за незалежність і вірили у вільне краще майбуття нашого народу.

Тож, читаймо якомога більше добрих, актуальних і вдумливих книг, бо за неперевершеною Ліною Костенко:

«В житті найперше — це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть.» (с.30)

А ще, прислухаймося до голосу Всевишнього в нашому серці… Тільки так зможемо спізнати незвідану таїну щастя.
Ігор Зіньчук

Кініллі Томас. Список Шиндлера. — Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. — 432 с.

Часто мені доводилося чути, та й самій говорити (до кінця не розуміючи всього змісту) в жартівливому сенсі слова, які вже стали фразеологізмом, типу «це мій список Шиндлера». Будьте певні, після прочитання цієї книги кидати такі слова на вітер язик не повернеться…

Із анотації можна дізнатися, що книга «Список Шиндлера» — володар Букерівської премії, а однойменний фільм отримав сім «Оскарів».

Отож, про що ця книга? Що в ній вражаючого?

Беручись за читання роману, я була готова до потрясінь, та аж ніяк не очікувала, що ці потрясіння розірвуть мою душу та вижмуть моє серце…

Задоволений собою, улюбленець жінок, надія німецького керівництва, одружений чоловік, який мав двох коханок — ось такий Оскар Шиндлер постає перед нами на початку свого життєвого шляху, під час Другої світової війни, в окупованій Польщі. У нього не було ніяких проблем! Він обожнював комфорт, товариство, смачну їжу та випивку. Томас Кініллі віддає Оскара на розсуд читачеві: ми можемо або зневажати його спосіб життя, або захоплюватися ним.

Жорстоке ставлення окупантів до євреїв змінило пріоритети Шиндлера й перевернуло його життя. Він бачив, як німці знущаються над беззахисними людьми, безжально їх карають невідомо за що… Він не зміг бути німим опонентом. Оскар вирішує всіма силами допомогти знедоленим. У нього була фабрика емалевих виробів «Емалія», а євреї були дешевою робочою силою. Тож у голові Шиндлера зароджується план порятунку євреїв.

Він починає набирати у свій штат працівників, «фахівців», які були йому конче необхідні. Зрозуміло, що ніякого фаху в тих «спеціалістів» не було. Робота на фабриці — це також певне ув’язнення, але в «Емалії» нікого не вбивають, поважно ставляться, та й харчування краще ніж деінде, а це дає реальні шанси на виживання. Так розпочинається історія «нового» Оскара Шиндлера.

Залишається лише відкритим питання, звідки в Оскара взялась ота людяність та співчуття до незнайомих йому людей? Можливо, це виховання, можливо, дитячі переживання зринули в його дорослому житті, — кожен із читачів зробить свій висновок.

Нам зі шкільних підручників історії відомо про такі табори для євреїв, як Аушвіц, Плашув, але чомусь це питання вивчалося поверхнево. Можливо, щоби не поранити дитячі душі. Так, ми знаємо, що там гинули люди, а що ще? Нічого…

Томас Кініллі кидає в нас факти з життя реальних людей у таборах, ніби брудну ганчірку, суне її нам під ніс. Ми відчуваємо ту відразу, той бруд, гидоту всіма своїми порами! Гидко, принизливо, образливо до сліз! Я пережила все це під час читання, міркуючи над тим, які жорстокі можуть бути люди, засліплені ідеологією, упередженим ставленням до собі подібних. Чи є межа людській жорстокості? Межі немає… Вона відсутня… Ні, це не тваринні інстинкти! Тварини так не чинять. Це щось мерзенне та жахливе… Від розуміння того, що це насправді було, що люди здатні на такі жахливі вчинки, стає страшно.

Коли читаєш про те, як бійцівські пси за командою господаря кидалися на живих людей, відгризали їм груди та статеві органи; як розстрілювали безвинних дітей та дорослих, знищували в газових камерах більше тисячі чоловік щодня; як морили голодом (вага в 30 кг. була стандартною для в’язня), катували надлюдською працею в нелюдських умовах; як жінки та чоловіки гинули від тифу та вошей, — стає не по собі.

Провідна ідея роману — це передусім, напевно, воля до життя. Полонені вірили, що їм вдасться вижити, врятуватися. Мене вразила історія про дітлахів, які заради порятунку ховалися у вигрібних ямах з фекаліями й просиджували там по декілька діб. Багато хто там і загинув…

Ця книга — невгамовний біль єврейського народу.

А що ж Оскар? Він виконав своє людське призначення, його не зупинило ніщо. До останнього подиху (він помер у 1974 році) його ненавиділи на рідній землі, хоча цей факт був дещо завуальований під машкарою нагород. Оскару було добре на батьківщині його друзів-євреїв, які ніколи після закінчення війни його не залишали напризволяще.

Незважаючи на весь трагізм подій, незважаючи на всю моральну важкість читання такого твору, цю книгу варто читати хоча б заради того, щоби перевірити свою межу жорстокості та людяності. Так, ця книга сповнена горя, але не слід боятися. Її потрібно читати задля того, щоби таких жахіть більше не було. Тому я рекомендую її тим читачам, які хотіли б щось у собі та у своєму житті змінити.

Чи змогла (зміг) би я вчините те, на що спромігся Оскар Шиндлер? Запитайте себе про це під час найжахливіших та найжорстокіших моментів у книзі. Запитайте себе про це тоді, коли навколо буде тиша, а за вікном темно, адже саме тоді ми чесні самі з собою.

Олена Горобець, директор бібліотеки НАСОА, книжковий блоґер

Читати також: ТОП-10 україномовних книжок 2015 року від КСД

Придбати книжку

1. «120 сторінок содому. Сучасна світова лесбі/ґей/бі література», 2009

Перша на пострадянському просторі антологія сучасної світової квір-літератури (англ. queer — дивний, своєрідний).

Упорядники: Ірина Шувалова, Альбіна Позднякова, Олесь Барліг.

В антологію увійшли твори 30 авторів. Перекладачами були Сергій Жадан, Дмитро Лазуткін, Остап Сливинський, Віталій Чернецький та інші.

Епатажний заголовок «120 сторінок содому», що перегукується із назвою рома­ну маркіза де Сада — це пародія на масове нетолерантне бачення лесбі-ґей культури та цілого явища гомосексуальності.

«ЛҐБТ-дискурс в Україні — це така собі форма партизанського руху, а кожен факт виходу гомоеротичної тематики у сферу публічного, поза межі гомосексуального ґета — маленький подвиг і виклик суспільству,» — стверджує Андрій Бондар у передмові.

2. «AU/UA: Сучасна поезія Австралії та України», 2011

Вірші австралійських поетів у перекладі на українську мову й навпаки.

Упорядкували антологію Григорій Семенчук, Юрій Завадський та австралійський поет Лес Вікс. Книжку презентували на Львівському міжнародному літературному фестивалі в рамках Форуму видавців.

В антології можна знайти вірші Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Оксани Забужко, Костя Москальця та інших сучасних поетів. 20 з України і 20 із Австралії.

Антологія проілюстрована роботами сучасних фотографів.

3. «Нью-йоркська група», 2012

Антологія дає уявлення про сам феномен угруповання та про художню, естетичну й філософську новизну, які її представники внесли в українську поезію та прозу наприкінці 50-х і на початку 60-х років ХХ століття. Мета цієї книжки — показати, як розвивалася тоді українська поезія поза кордонами СРСР і його цензурою.

До антології увійшли твори Богдана Бойчука, Юрія Тарнавського, Богдана Рубчака, Жені Васильківської, Емми Андієвської, Патриції Килини, Віри Вовк, Юрія Коломийця, Олега Коверка, Марка Царинника, Романа Бабовала і Марії Ревакович.

Прочитати рецензію

Придбати книжку

4. Квіткова антологія, 2013

це була пора року, коли зацвітають білі хатні рослини —

шурхітливо розкривають свої сторінкові пелюстки

та засідають за читання…

Любов Якимчук

«Книжка віршів і букет квітів під однією обкладинкою», — писав портал Zaxid.net.

Тут зібрані українські вірші про квіти, про що промовисто говорить обкладинка. Коло поетів надзвичайно широке. Від класиків: Шевченко, Франко, Леся Українка, Вінграновський, Антонич, Тичина, і до сучасників: Герасим’юк, Голобородько, Андрухович і, звісно, поети молодшого покоління.

Придбати книжку

5. Книга Лева: Львів як текст. Львівський прозовий андеґраунд 70–80-х, 2014

Антологія про Львів у вимірі тексту. В ній зібрано прозу та есеїстику другої половини ХХ — початку ХХІ стосліття таких авторів, як Роман Іваничук, Андрій Содомора, Ніна Бічуя, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Галина Пагутяк, Ярослав Павлюк та інші. Книжка якнайповніше репрезентує львівський прозовий андеґраунд 70–80-х років творами Миколи Рябчука, Юрія Винничука й Володимира Яворського.

«Книга Лева» має три частини: перша — «Львів як текст», друга — «Львівський прозовий андеграунд 70-80-х р р ХХ ст.», третя — «Дві повісті» (це тексти Галини Пагутяк та Ярослава Павлюка).

Упорядник Василь Габор зазначив: «Хай це буде перша цеглина в осмисленні Львова як тексту».

«Ця книга є багатовимірною: вона має багато різних рівнів, так само, як багато історій і стилів має Львів. Цікаво, що всі автори антології, окрім Влодка Яворського, народжені не у Львові. Це одна з таких таємниць, як Львів притягує чи відштовхує нельвів’ян, як він виринає чи ховається в текстах», — каже про антологію Віктор Неборак.

Придбати книжку

6. «Райська яблінка», 2014

Ця антологія зібрала тексти жінок, що творили літературно-мистецьке життя Галичини в міжвоєнний період. Феномену жіночого літературного життя того періоду в Україні та Польщі також присвячено сайт «Дівчата райської яблуні».

До антології увійшли мала проза Ірини Вільде, Катрі Гриневичевої, Наталени Королевої і Дарії Віконської, а також архівні матеріали літературного дискурсу 1930-х років: критичні статті, рецензії, тексти літературної дискусії 1935 року, що формували мистецько-культурну атмосферу того часу.

Її назва походить від модної в 30-ті роки повісті польської письменниці Полі Гоявичінської «Райська яблуня».

Придбати книжку

Чи може нас із вами хто-небудь навчити як жити? Щось порадити — так, але навчити… Відразу згадуються слова героїні кінофільму «Москва сльозам не вірить»: «Не учіть мене жити, краще допоможіть матеріально!». Чомусь саме цей вислів став крилатим і залишився актуальним до наших днів. Але Клейтон Крістенсен «зі своєї дзвіниці успішного мислителя у сфері бізнесу» переконує нас геть в іншому: «…може здаватися, що саме матеріальні ознаки професійного успіху роблять нас щасливими, і в цьому полягає одна з найпоширеніших помилок…».

Так, частково я погоджуюся, «матеріальні ознаки» щастя не дають, але його дає здоров’я близьких, нагодовані діти, подорожі, приємні враження, комфорт і саме «матеріальні ознаки», тобто гроші, можуть це нам дати. Адже в нас не безкоштовна медицина, продукти в магазині також задарма не видають, та й подорожувати без мінімальних заощаджень ви не зможете.

Мені пощастило: я займаюся улюбленою справою, яка мені приносить задоволення, але дивлячись правді в вічі, без підтримки чоловіка на свою заробітну плату я би не змогла себе забезпечити. Й от вам ситуація навпаки: мій чоловік терпіти не може свою роботу, але вона приносить йому гарний заробіток, тож він її цінує. Отак от!

Іноді мені здавалося, що автор от-от скаже, що пожартував та виправиться, але він уперто стояв на своєму, хоча й констатував, що «…освіта є для багатьох інвестицією в майбутнє: ви віддаєте найкращі і найпродуктивніші роки свого життя на те, що не приносить вам одночасного прибутку. Крім того, освіта потребує фінансових вливань, тож багатьом доводиться брати на неї чималі позики — і це при тому, що в декого на цей час уже є родина, яку також треба підтримувати… Ще до випуску ви точно знаєте, скільки будете винні, тільки-но складете останній іспит… Проблеми починаються, коли гроші виходять на перший план». І тут його понесло знову: мовляв, потрібно працювати заради задоволення, думати про вищі ідеї, ніж заробітна плата. Може, воно й так, але з бурчанням у шлунку не дуже думається про ті «вищі ідеї». Це працює лише тоді, коли в людини вже є якийсь фінансовий старт та немає боргів. Ех, хотілося б мені авторам книжки показати середньостатистичну заробітну плату українця, та додатково надати його квитанції за житло та комунальні послуги (як мінімум), так би мовити, для зіставлення показників. От саме ТОДІ починаються проблеми з назвою «сімейного бюджету не вистачає»!

Отож, як уже стало зрозуміло з моїх слів, перший розділ «Кар’єра як джерело щастя» не дуже мене надихнув на нові звершення, а навпаки, розізлив. Але вже з наступного розділу «Як знайти щастя в стосунках» я взяла для себе багато корисного, наприклад: «…у резюме потрібно звертати увагу не на прикметники, а на дієслова у минулому часі», «…робота може приносити задоволення й відчуття сенсу, але його неможливо порівняти із міцним почуттям близькості й спільного щастя, які дарує особисте життя і які ви плекаєте разом із рідними й близькими». Цікаво було спостерігати за плином думок Крістенсена, коли ось він розповідає нам про головне в бізнесі й відразу ці самі аспекти переносить на тему виховання дитини.

Автор розглядає життя людини за трьома векторами: кар’єра, сімейне життя й людяність, — і в розділах усі ці вектори тісно переплітаються.

В останньому, третьому блоці, мені сподобалася теорія про «один разочок»: «Не повинно існувати правила „один разочок“, адже цей разочок може стати фатальним»…

Узагалі, я не люблю ось такі друковані «самовчителі для чайників а-ля „що робити зі своїм життям“», перевагу надаю історіям успіху чи біографіям видатних людей. Але ось цю книгу я залишу на своїй полиці. Знаєте чому й для чого?

—  Тому що в цій книзі вас не пхають носом у ваші ж помилки й не кажуть, як робити правильно. Натомість вам показують приклади успішних і провальних схем та теорій.

— Щоб, можливо, коли в мене буде солідний рахунок у банку і я буду дуже заклопотана, не забувала повертатися до своїх близьких вчасно, завжди вчасно, щоби потім не було запізно.

Олена Горобець, книжковий блогер, директор бібліотеки НАСОА

Придбати книжку