«Французький роман» Фр. Беґбедера

Довершений роман та апофеоз автора на день сьогоднішній.

Коли мене просять пригадати свої юні роки горезвісним «А пам’ятаєш, як ми в дитинстві…», я зазвичай відповідаю «О так! Звісно пам’ятаю! Як приємно, що ти про це згадав!». Та правду кажучи, не дуже я й пригадую ті подробиці чи події, що так гріють душу знайомим або є приводом заповнити незручну тишу в процесі розмови.

Є один науковий метод нагнати спогади за допомогою електричного струму, мовляв нейрони запрацюють, організм під стресом, збуджена підсвідомість і тому подібне. І ось зав’язка нового роману Фр. Беґбедера починається якраз коли головний герой (а ним є сам автор, бо роман виявляється автобіографічний!) потрапляє за ґрати за вживання наркотиків. Самотній та замкнений, поміж гнітючих стін в’язниці, Фредерік у неспокійному стані очікування на вирішення своєї долі замислюється над життям, родиною, дитинством. Поступово, мов цибулина, розкривається історія його коріння, мотивації певних вчинків набувають логічного роз’яснення, а сама особистість героя складається воєдино, як конструктор.

«Я завжди писав історії про людину без минулого: герої моїх книжок є витворами доби безпосередності, які загубилися в теперішності без коріння, — прозорі мешканці світу, де емоції ефемерні, наче метелики, де забуття захищає від болю».

Процес згадування всього, що з тобою сталося років 15-20 тому, небезболісний та відвертий. Не кожний готовий викласти все, як на долоні, без прикрас та виправдань. У героєві постійно впізнаєш себе: дорослого, який частково не виріс до кінця, та вже відмежувався від батьків та родичів, щоб чинити справи на свій розсуд, робити такі ж помилки та не слухати нікого.

«Родина повертає вам ті спогади, які ви вже стерли зі своєї пам’яті, й докоряє за ваше невдячне забуття. Родина — це низка клопотів, купа людей, які знали вас ще до того, як ви сформувалися, — і хто ж як не вони знають, що ви й досі такий».

Повільний плин оповіді, розмірене письмо та мільйони ретроспектив і посилань на відомі імена, події та місця розширюють межі роману не лише до бібліографічної оповіді родини до четвертого коліна, а до описання столітньої історії всього Парижу, якщо не цілої Франції. Посилання на музикантів, артистів та культурні події мозаїкою викладають тло, на якому зростав Фредерік зі своїм братом: починаючи в містечку Гетарі, в якому побралися їхні батьки, далі в Неї у початковій школі, потім у постійних переїздах з матір’ю, а далі — буремні підліткові роки, алкоголь, наркотики, отримання братом титулу лицаря Почесного легіону та на противагу цьому ув’язнення молодшого брата, самого автора, його фінальний катарсис, в якому він виходить оновленою та очищеною людиною.

«Світ, у якому я народився, не має нічого спільного з сьогоднішнім світом. То була Франція до травня 1968 року, якою ще керував генерал у сірому однострої. Відтоді я достатньо постарів, щоб побачити, як зійшов унівеч тодішній спосіб життя, розмовна манера, звички в одязі і зачісках, а телебачення тоді транслювало тільки один канал, головна передача якого була про цирк».

Періодичні звернення до дочки Хлої та монологічне спілкування з нею власне і зцілили автора, а остання глава роману є логічним висновком колообігу життя на планеті: коли одне життя передало наступному свій досвід, за ним знання переймає вже новітнє покоління.

Анастасія Нарольська

Купити книгу «Французький роман»