Не час минає, а минаєм ми.
Ліна Костенко
Час — така неймовірна річ. То його забагато, коли чекаєш, то його замало, коли поспішаєш. Він невблаганний, неспинний, невідворотній. Він — сутність і форма людського буття. Ми його марнуємо, витрачаємо на дрібниці, не замислюючись над його справжньою вартістю. Минулий час дарує спогади, майбутній — окриляє мріями. Але нікому ще не вдавалося прожити його двічі. Нікому, крім героїні дебютної книги американської письменниці Лорен Олівер…
Олівер Лорен. Поки я не впала: повість; пер. з англ. Вікторії Мельничук. — К.: КМ-Букс, 2017. — 384 с.
Певно, всі пам’ятають стрічку Гарольда Раміса «День бабака», де журналіст Філ Коннорс потрапляє в часову петлю і декілька разів проживає день 2 лютого? Схоже, подібний сюжет доволі популярний в США, бо текст «Поки я не впала» теж спирається на метафілософське підґрунтя про часові вибрики. А нещодавно книга була екранізована і вже доступна українському глядачеві. Але спершу книга!
Здається, сюжет доволі передбачуваний, особливо, якщо згадати проведену аналогію зі згадуваним вище фільмом. Але, як на мене, «Поки я не впала» текст мудріший, глибший й більш філософський, хоча й розрахований на підліткову і університетську молодь. Саме старшокласниці Саманті Кінгстон довелося виплутуватися з часової пастки.
Цілком звиклий шкільний день, п’ятниця, 12 лютого, День Купідона. Ранковий підйом, звичний сніданок нашвидкуруч, поїздка до школи з подругами Ліндсі, Еллі, Елоді, кепкування з однолітків-невдах, витрачання часу на балачки типу: «а ви чули?» і «хто з ким», троянди з записками, в передчутті п’яна вечірка у Кента, яка стала фатальною та доленосною.
Усі просто марнують свій час, бо в них його так багато.
Всі впевнені, що завжди є завтра. Ну хто з молоді замислюється над тим глобальним завтра? Всі просто живуть.
«А потім трапляється це. Мить смерті повна жару, і звуку, і болю, більшого за будь-що, пекучий жар розщеплює мене на двоє, обпалює, пече і рве, і якби крик був почуттям, воно було б таким.
А потім нічого».
Чому Саманта Кінгстон обов’язково мала померти? За що? Відповіді просто не існує. Але, якимось дивним чином дівчина знову прокидається у п’ятницю 12 лютого і отримує шанс прожити цей день знову, можливо уникаючи помилок, або ж роблячи інші. Саманта ще не здогадується, що цей день їй доведеться прожити сім разів.
Що робить героїня? Ні, вона не намагається збагнути дивний часовий фінт (не лізе до інтернету, не копирсається у книгах, не запитує вчителів), але й нікому про це не каже. Певно, щоб не здатися несповна розуму і не втратити репутацію серед друзів. Саманта Кінгстон просто ще раз проживає цей день, котрий закінчується так само трагічно.
Лише на третій-четвертий повтор вона замислюється над своїми «камбеками».
«Я мертва, але не можу припинити жити».
Схоже, ключ до розгадки лежить в її діях щодо інших людей. Можливо треба змінити дещо, щоб уникнути трагедії. І звісно Саманта в свій спосіб береться приборкувати час, ламаючи його причинно-наслідкову сутність. Чи вдасться розірвати це зачароване коло? В неї є лише надія, але це вже багато.
«Ось ще одна річ, яку варто пам’ятати: надія дає вам життя. Навіть коли ви мертві, це єдина річ, яка дає вам життя».
Текст «Поки я не впала» надзвичайно драматична і свого роду повчальна історія про цінність людського життя і справжню вартість часу. І те, і те — безцінне. Пам’ятайте про це.
Оксана Басан
Купити книгу «Поки я не впала»