Дорогою між словом і серцем запрошує читачів попрямувати філософ, журналіст, публіцист, Мирослав Іванович Дочинець на сторінках свого нового роману «Мафтей. Книга, написана сухим пером».
Дочинець М. І. «Мафтей. Книга, написана сухим пером» Мукачево: «Карпатська вежа», 2016 −352 с.
Зізнаюсь, друзі, що пишу відгук на книгу шановного письменника вперше, хоча й вже мав приємну нагоду читати інші його книги, зокрема, «Горянин. Води господніх русел» та «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона — як жити довго в щасті і радості». Першою особливістю, що привернула мою увагу до самобутньої творчості письменника, є глибока життєва філософія, що спонукає до роздумів про вічні цінності.
За жанром роман «Мафтей» — проза філософсько-психологічного напрямку. Саме цей напрям є провідним для всієї творчості письменника. У тексті книги ви знайдете своєрідні поради, настанови, роздуми, які виділено курсивом, аби привернути увагу читача і спонукати його до осмислення, своєрідної духовної «співпраці» на рівні автор — читач.
Ось як влучно автор осмислює тему швидкоплинності життя:
«… як скоро минає година. Як скоро минає день. Не встигаєш збагнути, що се був не день, а життя» (с. 100).
Композиційна структура книги також має певні особливості, зокрема, оповідь відбувається ніби паралельно — у сьогоденні (Мафтея, залучають до розслідування таємничого зникнення молоденьких дівчат в Мукачевому) і минулому (Мафтей ділиться своїми спогадами про найближчих для нього людей — Авакума, діда, матір та батька), чиї настанови, спосіб сприйняття життя і світу формували його світогляд.
«Пам`ятай: дурний меле язиком, розумний говорить головою, мудрий — руками і серцем. Який хосен із того, що ми говоримо. Помічають лише те, що ми зробили » (c. 80).
Дуже вразила мене своєю глибиною розуміння та сприйняття внутрішньої сутности жіночої душі «притча про жінку та її сльози» (с. 214 −215).
Ще письменник вустами персонажа роздумує про значення книг в житті людей і те, що книга відкривається лише тому, хто розуміє її власною душею:
«… мій навчитель Авакум прихилив мені світ книг: «Із найцінніших дарів, не одержаних людиною від природи, а створених із власного духа, світ книг — найбільший, а слово писемне — священне» (с. 232).
Роман може бути книгою-порадником для всіх, хто прагне жити в гармонії з природою. Уважний читач знайде чимало для зцілення не лише тіла, а й душі. Цікаво автор пише про повноту життя:
«…входи відважно в ріку життя. Ступай твердо по земній дорозі. Злітай дерзновенно над сірим світом… Бо за тобою крила свободи духа. Вони ніколи не зрадять» (с. 178)
Як бачимо, у цих словах передано заклик не втрачати віри у власні сили та потрібність на цій Землі — звернено до кожного, хто читатиме цю книгу.
На мою думку, книга є особливо актуальною у цей складний для України час, коли вона знову опинилася в горнилі війни за територіальну цілісність, незалежність та свободу і хоч у тексті книги йдеться про час, коли Закарпаття було розділене між двома країнами, висновки та паралелі із сучасністю є аж надто очевидними:
«….Мадяри й Австріяки погризуться і помиряться, і поділять корону, і посядуть престоли в своїх Віднях — Пештах. А ми й далі лишимось тут, лише прапори змінять на наших вежах і в управах запанує другий язик. Не наш… Що їм угодне нашого — се тільки руки, що зрощують для них винниці й рубають ліси, а коли наспіє потреба, то беруть зброю і боронять чужу свободу» (с. 96 −97)
Хіба ж не так само наші мужні воїни боронять сьогодні ціною власного життя свободу не лише України, а й Європи на Східних теренах нашої держави?
Тему національної самоідентичності людини, її належності до певного народу на рівні свідомості та серця надзвичайно просто і водночас дуже проникливо Мирослав Іванович викладає одним реченням:
«.. Хто на якій мові думає, той до такого народу й належить» (с. 310).
Думаймо українською, друзі! Читаймо добрі книги рідною мовою, котрі дають наснагу до роздумів! Збагачуймо душі «крихтами краси й добра» творчої скарбниці слова із «книги, що написана сухим пером».