Ірина Шульга належить до тих молодих поетів нового тисячоліття, які приносять новий струмінь у творчість. Вона надзвичайна у поезії, в часі і поза ним, в русі і поперед нього, вона скрізь почуттів і пошуків.
Творити — значить шукати себе в собі і в інших, бачити і пізнавати світ. Їй вдається переборювати себе, своє бачення і через призму дійсності (тут і життя допомагає), і через уявлення (а дівчина багата фантазією), де межі розсуваються, а то й зникають.
Вона хоче бути яскравою особистістю — «не хочу я перетворюватись у сіру масу». Вірші Ірини роблять світ кращим, добрішим, світлішим і через її почуття, її бачення. А вона така різна: «вічна і крилата, і безмежна, і тоненька, м’яка, пухка як вата, а іноді холодна ненька», «я — примара, спокуса», «застигла в каменях, піску», «загублена вовками в полі», і ще, і ще, і ще…. І все це тільки в одному вірші «Бо я вічна і крилата».
Цій дівчині «замало місця у покорі», вона всюди і завжди за словами самої авторки «стараюся знайти дорогу», «готова дертися у гору», «розчиняюся в воді як риба».
Динамікою стрімкого руху пронизана вся її збірка.
Душа поетеси вільна та нескорена, і проявляється в поезії у найнесподіваніших образах: ангелів, що скинуті на землю «ми скинуті заслужено, тепер ми на землі», вовчиці «я вовчиця, що живе з вовками», метелика «як метелик, що життя кохає», в’язня «я в’язень, що не тримає лють», волі, неба, часу, віків, а далі і не перечислити, і не передбачити.
Порівняння, інші поетичні прийоми поетеси Ірини Шульги багаті, соковиті, контрастні, яскраві, що свідчать і про високу освіченість, начитаність, образність, талант. Вони незвичні, заставляють думати: «горіти, як повінь», «крилаті пальці», «люлька болю», «зайняті музикою візки», «закриті нігті», «у чорному хитанні гола, вільна», «полюби сухо», «шию душили думки», «гора готова літати», «воду мов скло розбили»…. Збірка ними насичена і від цього стає такою цікавою, глибокою і різною.
Через образ самотності авторка намагається показати себе, якою вона є і якою хоче бути, з чим у собі незгодна.
Заглибленість у себе проходить через багато її віршів. Її філософія бачення життя така багата, але ж яка важка. Якби переді мною були лише вірші, сказав би, що їх написала зріла досвідчена людина з мудрим серцем, яка багато бачила, чула, переживала.
Вірші цієї збірки глибокі за змістом, вони вимагають неодноразового вчитування в них, обдумування, згоди-незгоди, викликають масу почуттів, різне відношення. Врешті решт, їх просто так і «не осилиш». Звідки це в серці молодої дівчини, навіщо даровано? Відповідь у тих же віршах, а ще й в малюнках Ірини, таких же незвичайних, позачасових. Крізь них потрібно дивитися як через призму, і кожен бачить своє.
Поезія Ірини Шульги як розчахнута прірва між гір зі своїм небаченим світом. Вони оголеним нервом розкривають стан душі авторки, її бачення і прагнення. Цей світ не можна порушити, в нього навіть не можна втручатись. Його потрібно сприймати таким як він є. Це як добро-зло, любов-ненависть, світло-темрява, непорушні, невіддільні від життя.
Вірші про кохання ми звикли чути завжди у піднесених кольорах веселки, або ж в смутку, горі розлуки чи зради. Авторка в циклі «Мною створений…» філософськи об’ємно відтворює кохання через «солодкі муки болю», в якому «батогом повисла на руці» і аж коли «могилою пішла доспати». В любові вони «збігли сонцем», «із птахами неслись брати ніч у руки». Її роздуми бачать майбутнє чуттів «як два розмахи руки». Це все нестандартно, незвично, неочікувано.
Енергетика віршів настільки густа, що їх швидко і не прочитаєш.
Авторці вдається вкласти в один рядок її стільки, як у інших поетів у всьому вірші. Ця особливість творчості не всіма й сприймається. І лише з часом оцінюєш, розумієш, сприймаєш «як хмару, що чекає вітру».
Цикл «Життя — безодня» це філософські картинки-замальовки «в яких солоні сльози гордість не стирає». В них роздолля думкам, які вже і відійшли від вірша, полинули…. Різні картинки, різні вірші, різні думки. Так вірші і повинні примушувати думати, не погоджуватись, сперечатись. І багато чистого поля для роздумів — свобода — за межі свободи — а божевілля це теж вид свободи?
«Візьми і відпусти думки». І знову любов, любов, любов… Невіддільна від життя, відверта, відкрита… Жінка згорає за любов’ю…
В народі говориться — «якщо дитина поранила серце — біжить до мами, якщо душу — до батька». І де ж та грань між серцем і душею лише Бог і знає.
Затужила за татом дівчина,
Серце просить — тато, прийдіть!
Є важлива життєва причина.
Підкажіть, підіпріть, обніміть!
Рідна донечка тілом доросла,
Але серцем все ще дитя.
Ой, татусеньку! Мені так не просто,
Так болить твоїй доньки душа.
Любий татку, дозволь прихилитись.
Дайно виплакатись як вночі.
Доброти твого серця напитись.
У словах відшукати ключі.
Ой, татусеньку! Не запізнися,
Важко так, аж світ почорнів.
Я молю, сизим голубом звийся,
Прилітай!!!
Бо мій ангел — то ти.
Я не буду висловлювати свої думки про вірші циклу «Обніми мене, тату!». У вас є і серце, і душа, і мудрість. Всім вистачить роботи: і зрозуміти, і порадіти, і поплакати, і не сприйняти. Лиш очевидно одне — дітям потрібен батько, завжди і всюди. Вірші Ірини Шульги про це і говорять.
Подумалось, трагедія світу в тому, що біля генія в найпотрібніший час немає нікого. Трагедія ж для генія — якщо біля нього завжди товчуться люди…
Швець Василь Константинович, викладач історії та краєзнавства в Ніжинському ліцеї, засновник об’єднання «Пошук».