Фото: Видавництво Старого Лева
За що я люблю читати наших українських письменників, так це за те, що їх не треба перекладати. От читаєш і розумієш, що ось ця, та і он та фрази надруковані саме в такому вигляді, в якому їх задумав автор. «І тим, що в гробах…» — перша збірка А. Бондаря, з якою я познайомилась і яку вже встигла розібрати на цитати: «Я — розхристаний в думках…», «Ранок стояв, а я їхав», «Є люди, яких важко запідозрити в любові»… Bellissimo!
А. Бондар працює перекладачем і — одразу відчувається — вправний у красномовстві та звучному доборі слів. Та ось у чому питання: Про що може писати перекладач? Чи може він бути ще й письменником, що на рівні читається поряд з тими, кого перекладає? Що ж являє собою «І тим, що в гробах…»?
43 прозові твори, укладені в 4 окремі розділи.
Якщо упорядниця Ганна Улюра називає ці історії притчами, то я сприймаю їх більше як інтерпретації: інтерпретації авторських спогадів, оточуючих реалій сьогоднішніх і колишніх. Прозаїк перекладає нам те, що спостерігав сам, наче пояснює реальність такою, якою сам її побачив та зрозумів. Знайомі образи дитинства постають новими, подекуди перевернутими з ніг на голову, їм ніби дають друге життя… ні! Другу спробу знову зацікавити глядача, постати чимось інакшим.
Це сповіді спостерігача, які неодноразово та аж ніяк не поверхово обмірковувались, доповнювались та набували форми (як-не-як 13 років писалися ессе). Впевнена, мало кому спаде на думку розцінювати консьєржку як пережиток минулого перед домофоном та іронізувати на тему Хемінгуеєвого «По кому подзвін» — по консьєржці! Переосмислення культурних реалій відбите в прозі-споминах та описах життєвих ситуацій, розмовах автора з попутниками життя. Так у дружній світській бесіді з одним чеським письменником Кафка постав бонвіваном, любителем жінок та жартів!
З усієї збірки я найбільше прикипіла до кількох оповідань, які врізались у мозок рядок за рядком. Читаються легко, та думок, асоціацій і домислів у голові збуджують у геометричній прогресії!
Почну з «Комісара Рекса». Хто не чув/бачив/знав про Рекса, той не родом з 90-х! «За задумом добродушних кінематографістів, у цьому довгосерійному серіалі може загинути хто завгодно, та тільки не Рекс — класична німецька вівчарка». Пам’ятаю, як щовечора всідалися родиною перед телевізором та наспівували мелодію з серіальної заставки. Навряд чи в дитинстві хтось задумується про зйомки, дресирування та інші проблеми буття кіношних тварин та й взагалі про призначення серіалу. Відчувається, що автор неодноразово підіймав ці теми десь у своєму серці, і ось вони вилились назовні у друкованій сповіді та відвертих роздумах про долю Рекса і його вплив на маленького глядача.
«Мій дирдир» — ні, не про машини. Про футбол! Святиня батька-вболівальника, або як виховати гідного фана своєї країни. Чи все нам зрозуміло з того, чому намагаються навчити батьки, яку культуру прищеплюють, та чи правильно ми її розуміємо, проймаємося та наслідуємо? «Футбол — це завжди від самого початку не твій вибір, який стає твоєю планидою на всю решту життя». Формування соціальної поведінки та виховання зразкового громадянина — така програма максимум чекає мало не на кожного хлопця/дівчину/кота/сусіда, що є складовою одиницею суспільства. І все ж. Чи так уже необхідно з головою пірнати в те, що може не так уже й треба для повноцінного зростання та влиття у світ дорослих? «І коли я дивлюся справжній футбол, то насправді не знаю, що воно таке». І так можна сказати не тільки про футбол.
«Фортеця». Уперше на своїй читацькій практиці стикнулася зі сприйняттям домівки як одухотвореної особи, такого собі живого/уявного друга, з яким і стосунки будуєш, і розмовляєш, і ображаєшся… Стаєш одним цілим. І як потім виїжджати кудись, кидати оселю? Це ж як приректи на самотність рідну людину, а потім навідувати для очищення совісті, як часто сьогодні буває. «Я знаю, що цей будинок мудрий і добрий. З ним насправді все гаразд. І зі мною теж. Тільки більше вже ніколи не буде так, як колись». Бо будинок — то не лише споруда, де ночуєш. Це ти сам, твоє продовження, до якого з часом приростаєш.
І на десерт. «Короткий трактат про український пацифізм і не тільки» та «Між трупоспаленням і трупопокладенням». Роздуми про наболіле. Сумний досвід минулого та вічне буксирування за сильними світу цього є відправною точкою для роздумів А. Бондаря. Що хвилює більшість із нас? Еміграція, або радше тяжіння до того місця, «Де гідність людини є першою і останньою заповіддю». Чому сусідня Польща стає ріднішою, де поволі стирається почуття закордоння? Автор аналізує та обгрунтовує індиферентність та зрадництво як форму українського пацифізму, розглядає постійний програш як форму майбутнього виграшу. Ці два есе перечитала разів зо три. Свідомість закарбувала їх надовго.
З автором не обов’язково погоджуватись. Кожна оцінка, інтерпретація — суб’єктивна. Зрештою, у кожного своя реальність. І її трактування.
Анастасія Нарольська