Джонсон А. Син Начальника сиріт: Роман / переклад з англ. Г. Яновської. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2016. — 592 с.
Тоталітаризм прагне не до деспотичного панування
над людьми, а до встановлення такої системи,
у якій люди абсолютно не потрібні.
Ганна Арендт
Північна Корея – одна з найбільш ізольованих країн світу, місце, у якому й досі панує комуністична диктатура, що навіть має власну назву – Чучхе. Це ідеологія, спеціально вироблена вождем корейського народу Кім Ір Сеном для самовираження на тлі сталінізму та інших світових диктаторських режимів. Саме таку неординарну та небезпечну країну відвідав американський письменник і журналіст Адам Джонсон. Після цього з’явився на світ «Син Начальника сиріт» – роман, що відправляє читача в зухвалу подорож тоталітарною безоднею КНДР та безперечно занурює в найпотаємніші глибини людської душі.
Композиційно твір складається з двох частин. У першій розповідається біографія Чона До – сина начальника сирітського табору. Він має особливі навички ведення бою в темряві, оскільки з юних літ займався цим у тунелях під демілітаризованою зоною. Єдиний шлях для нього – служба на користь державі. Згодом Чонові До доводиться викрадати людей, бути радистом на судні, повному рибалок, та долати багато випробувань, поставлених перед ним державним режимом. Друга частина книги повідає про командира Ґа – чоловіка відомої народної актриси Сан Мун. Це людина, яка стала легендою, громадянин, історія якого настільки важливіша за нього самого, що під його іменем може виступити інший герой, та ніхто й не зверне на те особливої уваги.
Під час прочитання роману перед нами постає картина гнітючого сьогодення в країні одного з останніх тоталітарних режимів у світі. Людина в такому суспільстві знецінюється як особистість, вона перетворюється на товариша й громадянина, якого можна використати й викинути на задвірки життя. Чоловіків відсилають на різні роботи без попереджень і пояснень, гарних жінок транспортують до Пхеньяна, де на них завжди чекає хтось із тієї категорії людей понад законом і з особливими привілеями: найгарніші дружини, зарубіжні кінострічки в імпортному програвачі, радіоприймачі, що здатні вловлювати хвилі Південної Кореї та навіть «Голос Америки» тощо. Існування в такій державі просочене страхом населення перед владою, перед Великим Вождем і Великим Керівником. І лише дехто в найвіддаленіших від суспільного ока глибинах може дозволити повести себе необережно, сходивши в туалет із газетою «Родон сінмун», яку навіть заборонено рвати. Але, як сказав старий слідчий Чонові До: «Щоб вижити в цьому світі, мусиш бути сто разів боягузом, але принаймні раз героєм» (с. 145).
Цікавим є той факт, що більшість персонажів роману не мають власних імен (Сержант, Міністр, другий помічник, капітан та інші). Це свідчить про намагання автора здійснити якнайповнішу типологічну репрезентацію північно-корейського світу, у якому є посади, імена, обов’язки, покарання, але немає прав. Єдиним символом свободи можна вважати білу стіну без портретів Кім Ір Сена та Кім Чен Іра, але й та знаходиться в тюремному шпиталі…
Роман «Син Начальника сиріт» недаремно отримав одну з найпрестижніших нагород в галузі літератури на теренах США – Пулітцерівську премію, адже тема, про яку йдеться в книзі, для більшості західних читачів є резонансною та маловідомою. Для нашого ж читача твір Адама Джонсона не є новаторським, він не вражає належним чином людей, що жили за часів СРСР або вивчали в школі історію своєї батьківщини. Українці набагато глибше знайомі з жахами тоталітарного режиму, в історії нашого народу були й культ особи, й репресії, й інформаційна війна. І до всього цього сучасні українці не мають і крихти пасеїстських настроїв.
«Син Начальника сиріт» – це не масове чтиво, а серйозний твір, що потребує розуміння й усвідомлення. Тож цю книгу в жодному разі не варто брати з собою в метро, потрібно насолоджуватися її читанням у домашній обстановці, сидячи в м’якому кріслі перед письмовим столом або лежачи на теплому ліжку в улюбленій сколіозній позі.
Ігор Ярославський