Ґомбрович Вiтольд. Транс-Атлантик. — Видавництво Старого Лева, 2016. — 160 с.
Вихід у «Видавництві Старого Лева» українського перекладу роману «Транс-Атлантик» знаменитого польського письменника двадцятого століття Вітольда Ґомбровича можна в певному сенсі порівняти з нещодавньою аналогічною появою українського «Улісса» Джойса (та ще з трохи пізнішою — «Уота» Беккета). Звісно, порівняння умовне: масштаби дуже вже різні. Однак, є деяка естетична близькість, є спільна хвацькість, нарешті, є неймовірно важливий прорив критичної маси літератури високого модернізму в україномовний інформаційний простір, де з такими речами частенько бувало сутужно.
«Транс-Атлантик» — твір водночас жартівливий, гротескний, карнавальний і напружений, драматичний, навіть трагічний. За його доволі умовним сюжетом, головний герой, а це польський письменник Ґомбрович, перебуваючи в Аргентині, дізнався про початок Другої світової війни, тобто про напад Німеччини на Польщу. Він переймається, що йому в такій ситуації робити. Їхати додому? Але кораблі ходять лише до Англії, а далі наче не пробратися. Просто займатися своїми справами в Аргентині? Але новини з Європи не дають спокою. Промовиста ситуація для сьогоднішнього українського читача, чи не так?
Зрештою, головний герой, повагавшись, вирішує зійтися з місцевою громадою поляків і з рідним посольством. Та опиняється в дуже химерній атмосфері, серед дивакуватих людей, та ще й із пораненою національною гордістю. Попереду в письменника — дивні та строкаті пригоди…
Усе це написано стилістично вкрай вигадливо. Ґомбрович стилізує свою мову то в дусі бароко, то патетичного романтизму. Розставляє слова в реченнях у незвичному порядку. Окремі слова, безвідносно до вимог граматики, раптом починає з великої літери. Видобуває з прозових речень майже поетичний ритм (тут варто похвалити український переклад Андрія Бондаря). Пародіює, грається, конструює неймовірні ситуації.
«Транс-Алтантик» можна сприймати суто в дусі цього карнавалу, а можна міркувати й над концептуальними проблемами, накресленими в книжці в нелінійний спосіб. Це психологія морально «незручних» емоцій, непрості взаємини патріотизму з індивідуалізмом, традиції зі свіжістю, відкритістю («Вітчизна і Синчизна» в Ґомбровича), а головне — нескінченність і неможливість однозначно розв’язати ці непрості вузли й дилеми.
Є й виразніші політичні трактування тексту «Транс-Атлантик», і їх широко представлено в кількох передмовах і післямовах, зокрема авторських, різних років. Там акцент робиться на питанні адекватності класичного польського патріотизму, на деякій авторитарності польської культурної традиції. Доволі очевидні паралелі для роздуму над подібними питаннями в контексті українському. Однак, усе ж такий аспект роману, хай про нього говорив і сам автор, виглядає дещо маргінальним, «для хатнього вжитку», а в загальнокультурному значенні, в історії літератури важливішою видається сама матерія книжки, її яскрава вигадливість, грайливо-трагічний настрій.
Олег Коцарев