Євген Сверстюк. Світлі голоси життя. — Кліо, 2015. — 767 с.
На життєвій дорозі український дисидент і публіцист Євген Сверстюк зустрічав усяке: страждання, труднощі, сумніви, спротив. Але попри це на ній було багато «світлих голосів життя». Так назвав Євген Олександрович свою останню збірку, куди увійшли публіцистичні праці про людей, «і мертвих, і живих, і ненароджених», які найбільше вплинули на його світогляд.
Із пошаною схиляє голову автор перед своїми попередниками в літературі й публіцистиці. З української та зарубіжної культури він обирає тих діячів, чий творчий спадок є найвагомішим, або тих, чий доробок або ще не до кінця зрозуміли, або шлях до розуміння якого навмисне викривлений ідеологіями.
Євген Сверстюк цей шлях випростує. У прагненні з’ясувати істину він пояснює, чому ці люди в той чи той період життя діяли певним чином, і яке значення мають вони для нас тепер. Сторінки їхньої біографії часом не дуже «порядні» на перший погляд, але публіцист говорить про них із любов’ю, не засуджує, а намагається збагнути їхні мотиви, простити й навчити нас робити так само.
З-поміж класиків української літератури найсильніше вплинули на автора «світлі голоси» Т. Шевченка, Г. Сковороди, П. Грабовського, І. Франка, Лесі Українки, В. Липинського, О. Теліги. Євген Сверстюк розкриває їхні особистості й водночас черпає з них щось і для себе. Адже будь-яка людина може навчити нас чомусь доброму, якщо уважно приглянутися до неї.
У статтях збірки немає жодного необдуманого, образливого, зневажливого слова, осуду чи ярлика. Про своїх героїв автор говорить з незмінною любов’ю, приправленою і радістю звеличення, і гіркотою за певні хиби. Про біль через помилки декого зі «світлих голосів життя» Є. Сверстюк пише, немов про власний.
Не оминає увагою він і класиків зарубіжної літератури: Й. В. Ґете, М. Сервантеса, Стендаля, А. Шаміссо, А. де Сент-Екзюпері, І. Тургенєва, В. Некрасова. Аналізуючи їхнє життя, принципи, твори публіцист розширює і наш світогляд.
Інша категорія людей, із якими нас знайомить автор — це його сучасники: діячі української та зарубіжної культури. Із багатьма публіцист був знайомий особисто. Такі розвідки жваві, сповнені життєвими деталями, і тому герої здаються ближчими до нас. Особливу увагу Євген Сверстюк відводить шістдесятникам: В. Симоненку, В. Стусу, І. Дзюбі, І. Світличному, В. Марченку. Принцип оповіді схожий: підкреслити світлі особливості цієї людини та її творчості, переконати нас, що без неї вся культура була би неповною.
Поміж рядків у своїх статтях Є. Сверстюк звертається до «ненароджених»: своїх наступників, заради яких він і вдосконалює світогляд, пізнає правду, щоби передати її у спадок. Навчаючи нас принципів, яких дотримувався сам, Євген Сверстюк звертається й до письменників та журналістів, адже завтра їм сіяти слово правди, яке «має тяжіти до істини» й спиратися на глибоке християнське підґрунтя.
Василь Калита