Малі українські діярії XVII-XVIII століть. – К.: Кліо, 2015. – 408 с.
Вийшли друком українські «малі літописи» барокової доби – під редакцією письменника Валерія Шевчука. Книжка зветься «Малі українські діярії XVII-XVIII століть». «Діяріями», або «діаріушами» тоді називали щоденники.
Надрукувало цей цікавий і досить грубий том видавництво «Кліо». Що ж до Валерія Шевчука, тут він виступив не у більш звичній для читача ролі літератора, але як упорядник, автор коментарів, а також перекладач. Так, саме перекладач, адже складна й заплутана мовна ситуація характерна не тільки для сьогоднішньої України, вона була притаманна нашим землям і в минулому. Свої хронологічні записи, відтак, тодішня українська еліта (тобто духовенство і козацька старшина) провадила вельми різними мовами – і книжною українською мовою, і церковнослов’янською (яку тоді звали «словенською»), і польською, і російською. Адекватно прочитаними сучасним широким, нефаховим читачем вони можуть бути, звісно, тільки в перекладі сучасною українською мовою.
До книжки ввійшли «діярії» таких історичних персонажів. Це – Атанасій Филипович, Дмитро Туптало, Юрій Винницький, Микола Ханенко, Пилип Борзаківський і Павло Ладинський, Петро Апостол і Гедеон Пазин. «Діярії» поєднують у собі риси і звичайного щоденника в його нинішньому розумінні, й своєрідного «малого літопису». Часом, до речі, вони й писалися на замовлення – наприклад, Микола Ханенко писав свого явно на замовлення гетьманського уряду.
На фото (зліва направо): художник книжки “Малі українські діярії XVII–XVIII століть” Наталія Михайличенко, упорядник Валерій Шевчук, директор видавництва “Кліо” Віра Соловйова. Фото з Facebook.
Такий трохи змішаний жанр дарує відразу кілька цікавинок. По-перше, він цікавий як документ епохи, але документ не «сухий», а живий, доступний різним читачам. Адже в цих щоденниках є чимало описів побуту тодішнього життя, праці, розваг, трагедій, тихих буднів. Від святкових гулянок і риболовлі до видінь екзальтованих віруючих, від подорожей до подробиць монастирського життя. Вбивства, тортури, смерть і війна сусідять тут зі смачними обідами в шляхетному товаристві (як воно, зрештою, є й сьогодні). По-друге, ці твори написані індивідуально. В якомусь сенсі, – про це сказав Валерій Шевчук на презентації книжки, – вони компенсують відсутність у тодішній нашій літературі з релігійних причин виразної художньої прози. Можливо, слово «компенсують» трохи перебільшене. Але якщо записки уніатського церковного діяча Юрія Винницького масштабом нагадують «діяння» дрібних миргородських поміщиків Гоголя, то, наприклад, Микола Ханенко, описуючи подорож гетьмана до Москви, зумів із цілком собі офіціозного й по-бароковому улесливого твору зробити тонко-іронічний і навіть дещо абсурдний текст із досить широким розмахом. А текст Атанасія Филиповича і взагалі виявився несподівано бурхливими одкровеннями людини, відданої православ’ю не просто фанатично, а до втрати будь-яких меж. Тут і видіння, котрі скеровують у подорожі, й оголений і вимазаний у багні на знак протесту проти утисків православних автор, і детективна історія його загибелі, й діалоги з внутрішніми голосами…
«Малі українські діярії XVII-XVIII століть» напевно будуть цікаві не лише прихильникам суто історичної літератури. Вони мають усі шанси сподобатися тим, хто поціновує в книжках таку мінливу, примхливу і невловну, але однозначно присутню в рецензованому виданні категорію, як незвичаний колорит.
Олег Коцарев