Камерич Меліна. Туфлі до вручення «Оскара» / переклад з босн. К. Калитко. – Х. : Фоліо, 2012. – 186 с.
Меліна Камерич – письменниця, PR-консультант і колумністка боснійського глянцевого тижневика. Її нещодавно перекладена українською мовою книжка «Туфлі до вручення «Оскара» (в центрі якої – однойменна повість) – вельми своєрідна репрезентація Боснії та Герцеговини, однієї з невеличких країн, що постали на уламках Югославії. Ця країна містить також і залишкову пам’ять про часи Австро-Угорської імперії. Боснія – країна, яка вийшла з тіла двох величезних імперій. Скинувши цю помпезність, Боснія опинилась зовсім маленькою на сучасній мапі світу. І Меліна Камерич показує, що ця країна, яка постала з попелу війни, має свій голос.
М. Камерич обрала для зображення Боснії постмодерні стратегії: фрагментований наратив, властиву постмодернізму іронічність. Її герої викликають стьоб і вони самі глузують із життя. Проте навіть розіграні у стилі театру абсурду мізансцени, зокрема у драматичних творах «Дезертир» чи «Котра година?», показують, що за такою іронією сховано щось глибше. За удаваною парадоксальністю життя та нескінченного абсурду, за міріадами збігів і не-збігів приховано біль від катастрофи, яку довелося пережити Боснії на початку 1990-х. Будь-яка війна – це найбільший абсурд. На цьому не раз наголошували у романах Курт Воннегут, Ернест Гемінґвей та багато інших письменників світу. Війна – антилюдяна, а отже, абсурдна. Бо через що ж тоді виникають війни, якщо на меті – знищення інших людей, причому гинуть як свої, так і чужі. М. Камерич також зображає безглуздя, через які виникають протистояння, показуючи суть війни в пародійно-іронічному дусі.
Але війна призвела до того, що Боснія стала зоною смерті, невідомою ділянкою на новітній мапі Європи. Ця країна втратила тисячі громадян, змушених виїхати за межі Батьківщини, перетворившись на емігрантів або ж біженців. Біженці розлетілися по всьому світу, зокрема потрапили і до Америки, хтось із боснійців таки здобув «Оскар». Проте принцип «плавильного тигля», який колись був покладений в основу американського суспільства, змінився. І на тій землі демократії та свободи боснійці – люди сумнівної національності або й узагалі особи без громадянства, одне слово, незрозумілий політичний феномен.
Моє знайомство з книжкою М. Камерич припало на неприємний конфлікт між Україною та Польщею, спричинений провокаціями з українського боку. В центрі уваги – дискусії про те, що Польща прагне кваліфікувати Волинську трагедію як етнічний геноцид. Герої п’єси «Котра година?» – перелюбник Князь (серб) і його коханка Мишка – сперечаються в контексті резолюції щодо Сребрениці, що боснійсько-сербські події були геноцидом. Обговорення найнеприємніших сторінок колись спільної історії розгортаються в ліжку й перетворюють коханців на ідеологічних візаві. Герої взагалі існують за залізною завісою: Князь будь-що боїться, аби його побачили в будуарі боснійки, його «туркені» Мишки. Мишка робить так само все можливе, аби навіть її служниця не взнала, що її коханець – серб. Пародія на роздвоєність людини між відданістю громадянському обов’язку та почуттями. Зрештою, таємницю розкрито. Але у творі іронічно показано, як політична історія стає на заваді особистому щастю. Люди, які пережили війну, стають ворогами, чужинцями, «анамонами». У п’єсі «Дезертир» навіть важко з’ясувати, хто під час війни є своїм, а хто чужим. Усі — жертви війни, когось убивають, когось калічать, хтось тікає.
Водночас на тлі цих життєвих оксюморонів і безглуздих трагедій Меліна Камерич змальовує й щось значно глибше. Окремі її «ескізи» нагадують філософські етюди (не дивно, позаяк письменниця закінчувала літературне відділення філософського факультету Сараєвського університету). Блискучим зразком такого письма назву «Люди» – філософський етюд про два типи людей: одні існують у множині, а другі в однині. Перші здатні розтоптати других, другі прагнуть знайти таких, як вони; перші здатні бути сірою масою, другі – яскравими індивідуальностями, які, проте, відчувають потребу в Іншому.
Історії, які розповідає М. Камерич, життєві. Це маленькі жіночі образки. Жіночі, бо точно підмічені жіночим оком. Жіночі – бо про жіночі проблеми, часом створені чоловіками. В житті сучасної жінки багато чого наплутано, багато чого бачиться через спотворені окуляри. Жінка стала частиною імперії споживання та розваг. Проте, навіть перебуваючи у стані депресії чи покинутості, жінка може раптом купити собі туфлі за триста доларів. «Туфлі, в яких навіть піти нема куди. Туфлі до вручення «Оскара» (С. 4). І хоча «Оскара» отримає не Вона, а Він, який покинув її чи якого покинула Вона, сама не розуміючи навіщо, все одно жінка в такий спосіб прагне незалежності, готуючи фаршировані кабачки і скаржачись на свою долю.
Дмитро Дроздовський