«У мерехтінні найдорожчих лиць»: Згадуючи Михайлину Коцюбинську / упоряд. Е. Соловей. – К.: Дух і літера, 2012. – 576 с.
Уже понад два роки, як пішла з життя Михайлина Коцюбинська. Серед заходів ушанування пам’яті цієї багато в чому вузлової постаті українського культурного простору другої половини двадцятого століття, та й початку двадцять першого теж – вихід друком у видавництві «Дух і Літера» книжки «У мерехтінні найдорожчих лиць. Згадуючи Михайлину Коцюбинську».
До видання ввійшли передусім різного обсягу, стилю й настрою спогади теж дуже різних людей, що їм так чи інакше довелося в житті перетнутися з Михайлиною Коцюбинською. Меншу частину книжки складають кілька матеріалів самої Коцюбинської – промова на могилі Бориса Антоненка-Давидовича, текст виступу, присвячений шістдесятникам як явищу, стаття про видатного діяча національно-визвольної боротьби Кирила Осьмака, що встиг попрацювати й у Центральній Раді, й в Українській Головній Визвольній Раді. Є тут і вельми розлоге й самдостатнє інтерв’ю з героїнею книжки, яке взяв у неї правозахисник Євген Захаров, дещиця з епістолярної спадщини Михайлини Коцюбинської, а також блок фотоілюстрацій.
Список авторів спогадів про Михайлину Коцюбинську величенький, але, гадаю, його варто навести повністю (бодай тому, що в більшості рецензій і відгуків він навряд чи з’явиться): Богуміла Бердиховська, Галина Бурлака, Володимир Вознюк, Ірина Волицька-Зубко, Віра Вовк, Семен Глузман, Оля Гнатюк, Микола Горбаль, Леся Демська-Будзуляк, Алла Диба, Дмитро Дроздовський, Ірина Жиленко, Наталія Загоруйко, Осип Зінкевич, Роман Корогодський, Ігор Коцюбинський, Ольга Кочерга, Іванка Крип’якевич-Димид, Наталя Кучер, Наталія Мазепа, Люба Маринович, Мирослав Маринович, Лариса Масенко, Ліляна Мінкова, Лариса Мірошниченко, Раїса Мороз, Герберт Нойфельд, Василь Овсієнко, Володимир Панченко, Атена Пашко, Наталія Пилип’юк, Мирослава Пінковська, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Олена Проскура, Олег Рарицький, Юлій Савченко, Валентина Мацуй, Євген Сверстюк, Роксоляна Свято, Олексій Сінченко, Валерія Смілянська, Елеонора Соловей, Лесь Танюк, Людмила Тарнашинська, Олександр Шамонін, Павло Ямчук.
Таке широке коло автоматично зумовило строкатість тематики (та й неоднаковість глибини знання і розуміння постаті). Хтось із авторів має що згадати про Михайлину Коцюбинську в побуті, як-от Мирослава Пінковська. Інші пишуть про її життя часів, здавалося, безнадійного, проте самовідданого антитоталітарного опору шістдесятих-вісімдесятих років, скажімо, Василь Овсієнко чи Мирослав Маринович. Осип Зінкевич, Віра Вовк та інші презентують погляд ззовні, з-за кордону, «розпізнання» Михайлини Коцюбинської в тьмяних і не зовсім зрозумілих реаліях Радянської України. А, до прикладу, Ірина Жиленко й Елеонора Соловей розповідають про неї водночас і як про приятельку, і як викладачку, наставницю, вчену.
З текстів спогадів, як із довільно змішаної смальти, не відразу, повільно, не без затемнених епізодів, але таки складається об’ємний образ Михайлини Коцюбинської. Причому, така «смальтованість» відіграє тут цілковито позитивну роль – одні згадки можна співставити з іншими, звірити.
Михайлина походила з сім’ї брата видатного письменника Михайла Коцюбинського, одного з фундаторів і лідерів раннього українського літературного модерніста. Це забезпечило їй високий культурний рівень, естетичне чуття. З другого боку, вона виростала в атмосфері лояльності до радянського режиму, декларування віри в офіційні марксистсько-ленінсько-сталінські ідеали. І якщо в старшого покоління родини, свідомих свідків становлення режиму й перших найкривавіших його десятиліть така віра й лояльність могли бути якоюсь мірою позірними, призначеними більше для виживання, то молода людина, ще не знавши до ладу альтернатив, вірила й довіряла цілковито щиро. Суспільні події, культурні новації доби «відлиги» та нові «неблагонадійні» знайомства в Києві, куди Коцюбинська («з благословення Павла Тичини») поїхала навчатися на філологічний факультет, змусили її змінити подивитися по-новому й на політичне життя, й на обставини, в яких існує українська література та літературознавство.
Це, до речі, як на мене, один з найбільш цікавих сюжетів книги: трансформація «радянських» поглядів під впливом обставин кінця п’ятдесятих-шістдесятих років (досить поширене тоді явище). Тим паче, в цих трансформаціях Михайлина Коцюбинська не улягала позиціям своїх умовних учителів на зразок Бориса Антоненка-Давидовича чи Івана Світличного, а формувала свої власні, часто не зовсім ідентичні з умовно магістральними шістдесятницькими. Сюжет цей, правда, перебуває в «У мерехтінні…», на жель, трохи на маргінесі, порівняно з суто людськими враженнями, перипетіями протистояння і «прямостояння» чи з досягненнями наукової, культурницької та громадської діяльності. Що й не дивно, з огляду на те, наскільки нещодавньою й болючою втратою для авторів спогадів є смерть Михайлини Коцюбинської.
Справжнім бунтом Коцюбинської стало її входження в коло дисидентів, прагнення працювати в літературознавстві, не озираючись на ідеологічні обмеження, участь спершу в культурницьких, а потім уже й у протестних заходів. Особливо дражливим для влади тут було її прізвище. Переслідування Михайлини Коцюбинської почалися після знаменитої акції в кінотеатрі під час перегляду фільму «Тіні забутих предків». Вона була серед тих, хто підвівся на знак протесту проти репресій інтелігенції. Її, на щастя, не посадили – можливо, поостереглися міжнародного резонансу: все ж родичка видатного письменника. Проте зробили все, щоб буденне життя Михайлини стало нестерпним. Постійні допити, «промивки мізків» у всіляких інстанціях, звільнення з Інституту літератури, виключення з КПРС (натоді – річ вельми загрозлива), тривала неможливість влаштуватися на нову роботу…
Саме в цих умовах Михайлина Коцюбинська виявила себе людиною гідною, відданою друзям і принципам. У всіх спогадах неодмінно згадується, як вона, попри владний тиск, не боїться підтримувати політв’язнів, надсилати їм листи та посилки, спілкується з тими, від кого всі інші відсахнулися, нікого не зрікається, як не зрікається й своїх переконань. І стає своєрідним еталоном того, як, не втративши себе, вийти з темних років тиранії. На жаль, еталоном часто недосяжним, бо не всіх захищало прізвище й не всім ставало ризикованості зневажити поради «подумати про дітей». До речі, Коцюбинська, не мавши своїх дітей, удочерила дівчинку Тетяну. Не дуже прості, схоже, стосунки між ними в цій книжці радше вгадуються, ніж описуються, лише натяками проглядають крізь чемне мовчання.
Михайлина Коцюбинська не дуже активно цікавилася політикою, як не дивно таке твердження виглядатиме після всього написаного вище. Але книга спогадів виразно свідчить: найбільше вона переймалася питаннями літератури, культури загалом, мови. Про те саме говорить і інтерв’ю з нею. Складається подекуди навіть враження, що політичний складник шістдесятництва, який постійно з об’єктивних причин підминав під себе культуру, її міг майже дратувати, хоч публічно висловити це, звичайно, не було жодної змоги – як же тоді солідарність і спільна справа? Іще один цікавий, поки що мало проговорений сюжет шістдесятництва (хоча пунктиром його вже позначили, приміром, Валерій Шевчук та Оксана Забужко)!
Так чи інакше, а передусім вона була літературознавцем, який прагнув прорвати зачароване коло радянської науки. Це додавало іншого сенсу її стосункам з представниками української діаспори та взагалі іноземцями (про це теж є чимало у спогадах) – вона не лише підписувала протестні заяви, які ставали відомими на Заході, вона шукала міжнародного контексту. І, як видно з текстів наймолодших авторів, активно продовжувала цим займатися, наверстувати пропущене за часів залізної завіси, вже після проголошення незалежності.
Двадцять років української державності, які вона застала, були теж непростими. Інтерв’ю, записане Євгеном Захаровим, свідчить про смуток, який їй навівали громадсько-політичні події в новій державі, становище в ній науки та культури. Було й розчарування в багатьох шістдесятниках (у згаданому інтерв’ю Михайлина Коцюбинська досить активно їх критикує – кого за непристойні політичні компроміси на кшталт затвердження Радченка головою СБУ та Зубця головою Київського міського суду: обидва вони брали активну участь у реперсіях інтелігенції часів застою; інших – за «тичининські» самозречення у творчості). Чимало можна прочитати й про те, як фізично важко їй було через хвороби. Та все ж вона до останніх днів продовжувала активне життя, прагнула нових знань і нової праці.
Книга «У мерехтінні найдорожчих лиць…», поза сумнівами, лишиться важливим, етапним виданням у процесі осмислення постаті Михайлини Коцюбинської як літературознавця, людини, учасника антитоталітарного спротиву. А ще – яскравим документом епохи, і навіть не однієї, бо ж свідчення, вміщені в ній, стосуються і пізнього сталінізму, й «відлиги», й застою, й доби падіння СРСР, і початків української незалежності.
Олег Коцарев
Придбати цю книгу в інтернет-магазині.