Роман Шухевич / Олеся Ісаюк. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. – 254 с.
Що українці знають про Романа Шухевича? Нічого. Або ні, гірше, ніж нічого. Більшість чули про нього лише якісь міфи чи відлуння міфів, сформовані радянською пропагандою. В основному ця «інформація» є якщо не відвертою брехнею, то ще небезпечнішою і підступнішою напівправдою. Академічної біографії досі не існує, великою мірою тому, що до недавнього часу лише вимовлене вголос прізвище Шухевича дорівнювало вигуку: «Лягай! Граната!». Три його біографії, опубліковані побратимами Командира в еміграції й після здобуття Україною незалежності, того резонансу, на який можна було сподіватися, не мали. Тому науково-популярна праця історика Олесі Ісаюк, що вийшла у серії «Українці. Історія нескорених», може стати проривом інформаційної блокади цієї суперечливої, яскравої і трагічної постаті української історії. Якщо, звісно, книжка, що вийшла накладом у 4000 примірників, може щось кардинально змінити у свідомості 40-мільйонного народу.
Олеся Ісаюк, на мій погляд, дуже правильно підійшла до своєї відповідальної справи. Вона не стала писати наукове дослідження, яке б пересічний читач дочитував зі святого обов’язку перед Батьківщиною. Її книга мені здалася схожою на історико-фактографічний чорновик до захопливого шпигунського роману. «Увечері 19 жовтня 1926 року куратор освіти у Львові Станіслав Сорбінський повертався з кінотеатру додому. У якийсь момент ззаду випірнула з темряви постать, витягнула руку з пістолетом і – за хвилину урядовець звалився додолу». Куратор Сорбінський помер, український підпільник Роман Шухевич народився. Далі за текстом авторка продовжує так само. Ефект присутності важлива і дуже цінна складова роботи Ісаюк. Вона змушує читача «бачити» Романа Шухевича, відчувати небезпеки його буремного життя і той, я б сказала, навіть веселий авантюризм, із яким він долав перешкоди на своєму шляху. У це важко повірити, але за 24 роки підпільної діяльності, у оточенні сексотів, шпигунів, під постійним наглядом поліції Роман Шухевич «попався» лише одного разу під час Варшавського і Львівського процесів над оунівцям. Та й то польський суд так і не зрозумів, хто насправді потрапив йому до рук. Чому він завдячував такому щастю? Ісаюк твердить: відповідь слід шукати у деталях його особистого життя. Такий стиль при його позірній простоті вимагає від автора найвищого історичного пілотажу – хорошого знання тодішнього побуту й емоційного співпереживання своєму герою. У цьому аспекті Ісаюк, можна сказати, плідно використовує жіночу побутову логіку на користь історичної науки. Її цікавить буквально усе: що українські підпільники їли, де жили, як одягалися, розважалися, фліртували, лікувалися.
З другого боку, щоб зрозуміти дії Романа Шухевича, слід бути обізнаним із внутрішньоукраїнською та міжнародною політичною ситуацією того часу. Тут Олеся Ісаюк виявляє себе як серйозний аналітик, пояснючи читачеві що й до чого, хто за кого і які ставки у цьому міжнародному покері. Узагальнити картину можна так: охочих на Західноукраїнські землі, де оунівці мріяли створити незалежну українську державу, було багато: Польща, пізніше фашистська Німеччина, Радянський Союз… Гравці-супертяжі, що ніяк не бажали рахуватися з прагненням порівняно невеликого та ще й трагічно неорганізованого народу до власної державності. Виступити проти цих монстрів прямо означало загибель. Залишалося сподіватися на те, що, стравлені між собою, вони ослабнуть, і з’явиться шанс вибороти-вигризти власну країну. Саме тому українські націоналісти погодилися на союз із Третім Рейхом, значення й тривалість якого суттєво перебільшені радянською пропагандою. Шухевич ніколи не був антисемітом, не отримував ніяких нагород від Гітлера й більшу частину війни провів у підпіллі, борячись проти фашистів. Для багатьох українців така інформація стане новиною.
Писати про Шухевича безсторонньо дуже важко. Помітно, що герой завоював серце дослідниці. Та і як могло бути інакше? Роман Шухевич немов створений для того, щоб навіть через роки каламутити жіночі душі. Розумний, вродливий, харизматичний і водночас неабиякий авантюрист, романтик, патріот, відданий своїй справі. У певних місцях дослідження стає схоже не на науково-популярний історичний твір, а на панегірик. Спортсмен, музикант, та що там – композитор, шахіст, поліглот, бізнесмен, відданий товариш, вимогливий керівник, який ніколи не помилявся, а лише потрапляв у несприятливі обставини. Щось до болю знайоме вчувається у цих розлогих позитивних характеристиках. Чи не таким же обдарованим хлопчиною зображено у радянських підручниках Володимира Ілліча? Ще один суттєвий недолік книги – практична відсутність посилань. Загальну фразу «Книга базується на архівних матеріалах, маловідомих широкому загалу, та спогадах сучасників» я до уваги не беру. Хто повірить їй в епоху інформаційної війни? Щоб не втомлювати читача постійними посиланнями у тексті, науково-популярні дослідження зазвичай оснащують якоюсь передмовою-післямовою з подяками, назвами джерел, означенням нюансів роботи. Тут нічого такого немає. Прикро, адже читацький інтерес до джерел підігрівають численні анекдотичні історії з особистого життя Шухевича, дізнатися які з офіційних документів просто неможливо.
Так чи так, вийшов текст, що може конкурувати зі шпигунським романом. Те, що написане, фантастична, але правда, підтверджують численні фотографії – Романа, його родини, соратників, ворогів. Розглядати світлини майже так само цікаво, як і читати книгу. Фотографії говорять замість слів, на них – надія, відчай, тавро долі. Мене вразило фото Шухевича з братом його нареченої Юрієм Березинським. На світлині Роман виглядає веселим, а обличчя Юрія немов заступила чорна хмара: невдовзі юнак загинув під час нападу на пошту. Є й фотографія Шухевича останніх років, коли він, напевно, усвідомив свою приреченість у двобої з чекістами. Людина, яка дивиться на нас крізь роки, здається, знемагає під ношею свого досвіду смертей, катувань, зрад, вічного болю і тривоги за родину.
Чому він не втік – закордон чи у смерть? Він же прекрасно розумів, що боротися з режимом, який на будь-яку акцію повстанців відповідає терором мирного населення, понад його сили. Олеся Ісаюк висловлює припущення: Шухевич усе-таки сподівався, що Україна рано чи пізно воскресне. Але для того, щоб воскреснути, треба спершу здобути могили. І Шухевич насипав свою так високо, як тільки міг, щоб не забули, не оминули. І справді, не забули. Проклинали, плювали, але не забули. Сьогодні якраз через істеричний вереск довкола цього імені воно стало дійсно цікавим, а разом з іменем виринула й така очевидна, помітна і неозброєним оком любов Командира до України. Україна понад усе!
Вікторія Зенгва