Брем Стокер. Дракула : роман / пер. з англ. Володимира Горбатька. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 432 с.
Питання, що найбільше цікавить критиків і рецензентів роману Брема Стокера «Дракула», можна озвучити приблизно так: яким чином книга, суто літературні якості якої є далекими від ідеалу, не лише стала поштовхом для відкриття і розмноження такого культурного явища як вампіризм, але і ось уже більше ста років незмінно тримає пальму першості найпопулярнішого твору свого жанру? З другого боку, разом із просто непристойною популярністю серед читачів, що в принципі можна по-снобськи виправдати невибагливістю масових смаків, «Дракула» мав і має значний вплив на, скажімо так, серйозне, професійне мистецтво. Згадати хоч би хрестоматійне висловлювання про «Дракулу» Олександра Блока: «Читав дві ночі і боявся відчайдушно. Потім зрозумів ще й глибину цього, незалежно від літературності… Це – річ видатна і невичерпна…».
Чому ж пишномовний «Дракула» зі своєю до смішного неповороткою епістолярною композицією, виведеними немов під копірку позитивними героями і купою сюжетних огріхів, ввійшов до пантеону сучасної класики? Чому його нащадки – молоді вампірята – мають незмінний комерційний успіх у читацько-глядацької аудиторії? Чому, незважаючи на заяложеність, це досі страшно? Можливо, Стокер не був геніальним стилістом, проте він дуже добре, швидше за все, інтуїтивно, орієнтувався в архетипах і колективному несвідомому. Не даремно, чоловік, що встає з могили, за переказами, наснився батькові письменника, тож саме сон – двері у підсвідомість – став ідеєю для роману. Та й фольклорна основа легенди про вампірів багато про що говорить. Історичний прототип Дракули румунський князь Влад ІІІ Басараб, відомий під прізвиськами Влад Дракула (син дракона) і Влад Цепеш (кілок), судячи з історичних даних був психічно хворою людиною, садистом, улюбленим заняттям якого було десятками тисяч садити на коли своїх і чужих підданих, а потім бенкетувати в таких імпровізованих лісах. Незважаючи на це, у народі збереглися про нього свідчення, як про правителя мудрого і справедливого, навіть демократичного, адже він катував і страчував, мало зважаючи на походження і статки. Приблизно якесь таке уявлення склалося у певної частини нашого суспільства і про Сталіна, так що, очевидно, стокгольмський синдром – явище вічне й актуальне не лише для купки захоплених заручників, а й для цілих народів.
У «Дракулі» шукають різні підтексти. Так, вампіризм трактують як алегорію інфекційної хвороби, можливо, чуми, інстинктивний страх якої закладений у людині. Велика пошесть бубонної чуми у Середньовіччі, кажуть, навіть змінила наш генетичний код, не те що свідомість. Мабуть, через це будь-який європеєць умліватиме від страху лише уявивши людину, яка у корабельному трюмі, серед щурів і всілякої антисанітарії прямує до його чистенької Батьківщини. Дехто вбачає у графові Дракулі того самого Інакшого, якого ми відчайдушно боїмося і водночас прагнемо пізнати. Протилежності притягуються. Хороша дівчинка Велика Британія Вікторіанської епохи з її культом нудної раціональності боялася і прагнула зустріти егоїстичного кровопивцю із варварської Східної Європи, який би повною мірою розкрив усі мазохістські грані її особистості. Є припущення того, що образ Дракули, як істоти, що не може померти, покликаний відкрити перед читачем не лише неминучість смерті, але і її життєву необхідність, благо, яке смерть несе людям. Потяг до смерті, зафіксований Фройдом, не є явищем випадковим, він – необхідна умова продовження роду і життя на Землі. Граф Дракула – сумний наслідок бажання порушити закладений порядок. Його існування залежить від смерті інших. Чи не так само людство знищує природу, щоб забезпечити собі комфорт і більшу тривалість життя? Одним словом, можна просто читати «Дракулу» Стокера, а можна читати того ж «Дракулу», озброївшись Фройдом, Юнгом, Шпенглером, навіть Марксом тощо. Так ще цікавіше і… страшніше.
«Тепер «Дракула» – українською!» – претензійно червоним написано на виданні 2014 року. Легковірний читач може навіть подумати, що до цього «Дракулу» ніколи українською не перекладали і не видавали. Однак «Дракула» українською видавався… для шкільної бібліотеки. Нічогенький роман для діточок. Але що ж ви хочете від мови, яку довгий час тримали та й дотепер тримають в освітній сфері, як у резервації, не випускаючи на світ божий до читача і мовця, не скутого кайданами міністерської програми?
Претензійність заяви «Тепер «Дракула» – українською!» можна було б і пробачити, якби вона підтверджувалася тим, що переклад здійснено таки справжньою українською мовою. Проте непристойна кількість кальок із російської у тексті не дає можливості так сказати. У мові Ван Хельсінга часто зустрічаються дієслова-присудки неузгоджені з підметом. Наприклад: «Тоді ви маєте розуміти, як він діяти на людей, ви розуміти хід думки великого Шарко,…, коли він розповідає про вплив гіпнозу на підсвідомість пацієнта». Що це? Прагнення показати, що Ван Хельсінг іноземець і погано володіє мовою чи звичайна недбалість перекладача і коректора? Якщо це такий стилістичний прийом увиразнення мови персонажа, то, на мій погляд, він у перекладі невдалий, бо читачеві додуматися до його призначення непросто.
Тож сенсації «Тепер «Дракула» – українською!» не вийшло. Через дешево-гламурний дизайн обкладинки не вийшло і спростування стереотипу про суто розважально-жахальний характер роману. Маємо книгу, що своїм зовнішнім виглядом і якістю перекладу потужно підтверджує оманливий бульварний статус твору Стокера. Можливо, для аудиторії любителів вампірської теми і фантастичних жахів цього цілком достатньо, але все-таки хочеться приписати – на жаль.
Вікторія Вітер