Елеонора Соловей. Притча про поетів. – К. : Дух і Літера, 2014. – 280 с.
Роздуми відомої дослідниці літератури про культуру і життя через призму реальних і книжкових зустрічей з поетами та іншими діячами культури різних місць та епох.
У видавництві «Дух і Літера» вийшла друком книжка однієї з найвідоміших українських літературознавиць – Елеонори Соловей – під назвою «Притча про поетів». Жанр текстів, що ввійшли до цієї книжки, можна було б означити як есеї. Втім, сама авторка вирішила це питання по-своєму: частину їх назвала «евристичними повістями» (від евристики – науки про творчий метод, творче мислення, пошук і т.п.), решту – спогадами. Головне, однак, тут не визначення форми, а те, що всі ці твори присвячено різноманітним поетам. Їхній біографії, творчості, особливим людським і професійним рисам.
Читачі «Притчі…», таким чином, мають унікальну нагоду ближче запізнатися з поетами (рідше – з іншими діячами культури). Унікальну – бо про багатьох із них сьогодні так просто й не прочитаєш, не почуєш. Чи багато ви знаєте, приміром, про українку Тетяну Єфименко, яка стала однією з цікавих представниць російської поезії Срібного віку? Чи про чернівецького поета вже другої половини ХХ століття Анатолія Добрянського? Із книги дізнаємося, як перетнулась, хай і ненадовго, але значуще, його доля з долею Елеонори Соловей. Так само не на кожному кроці зустрінеш і що-небудь про професора Олексія Чічеріна.
Знаходить Елеонора Соловей що сказати й про більш присутніх у сучасному українському інформаційному просторі постатей, чи то активно обговорюваних і перевидаваних сьогодні, чи призабутих. Серед них – Павло Тичина та Володимир Свідзінський. Їх авторка несподівано поставила разом у центр твору, що й дав назву книжці – «Притча про поетів» – і вийшло цікаво, дві постатті у відбитті одна одної по-особливому заграли, наповнилися додатковими сенсами та натяками. Або найособливіший наш перкладач Микола Лукаш, дослідниця Михайлина Коцюбинська, поети з різних світів – Ігор Померанцев і Сава Голованівський…
Елеонора Соловей встигає розповісти і про своїх героїв, і про саму себе, і про час. Власне кажучи, час тут найчастіше – друга половина минулого століття. У ній зійшлися спадкоємці Розстріляного Відродження та новітні культурні постаті. У ній особливо химерно поєдналася сіра безпросвітність із яскравими спалахами романтики й надії. Саме через це книжка вийшла доволі сентиментальною і тривожною, навіть більшою мірою, ніж воно зазвичай притаманно мемуарам і біографічним есеям. В одному місці авторка навіть припускає в імпровізованому діалозі з собою та читачем, що її письмо виглядає, мабуть, занадто наївно. Ні. Просто її спогади й «евристичні повісті» не лише пізнавальні або цікаві з професійної (літературознавчої, історичної, зрештою, просто читацької) точки зору, а й людяні. Якість, що зовсім не буде зайвою в книжці початку вже нового, ХХІ століття.
Олег Коцарев