Для розмови про особливий досвід Східної Європи двоє відомих литовських мислителів обрали листування — форму спілкування, яка нині зникає з нашого життя.
Томас Венцлова, Леонідас Донскіс. Передчуття і пророцтва Східної Європи. Пер. з литовської Георгія Єфремова, Олега Коцарева. — К.: Дух і літера, 2016.
Безпосередність думки та інтимність вислову, якими цінний епістолярний стиль, частково замінюють пости у соцмережах, утім вони зорієнтовані на широке коло аудиторії, більшу швидкість написання і коротке «життя» повідомлень, що не сприяє вдумливій розмові. А саме в ній автори книжки й бачать вихід із усіх історичних вузлів сьогодення.
Ось думка Леонідаса Донскіса, який уже завершив свою земну мандрівку просто перед виходом книжки, отож його голос звучить у ній особливо — як останнє слово:
«Правда ховається у спілкуванні — небагатьох людей, небагатьох ідей, небагатьох народів і культур. Нам слід розмовляти. З росіянами, поляками, українцями, білорусами. … Німота — повитуха страху й ненависті. Ми не повинні мовчати. Той, хто любить, хто не байдужий до інших і хоче цих інших зрозуміти, зобов’язаний не переривати розмови. Цінним є сам процес, а не підсумок розмови».
Власне, ця розмова двох друзів, які мають різні точки зору на обговорювані проблеми і відстоюють їх із глибокою повагою один до одного, намагаючись почути думку іншого й водночас обґрунтовано донести свою, і є символом того прагненого взаєморозуміння в розмаїтті, коли в діалозі народжуються нові смисли — як спільний плід.
На широкому культурологічному тлі автори торкаються багатьох проблем пострадянського світу — його ментальності, рецидивів совєтизму навіть у свідомості дисидентів, взаємодії із західним світом і взаємних розчарувань.
У цій точці й лежать основні розбіжності в позиціях мислителів: у той час, як Леонідас Донскіс не може прийняти політкоректності Заходу, що часто заплющує очі на злочини тоталітарних режимів, Томас Венцлова пропонує зважати на реалії довколишнього світу, дотримуючись арістотелівської «золотої середини».
У чому автори безумовно одноголосні — в апології ліберальної демократії та рішучому неприйнятті радикального націоналізму, в якому вони вбачають інерцію совєтизму: категоричність, зашореність, неприйняття «чужого». Розуміючи необхідність збереження власної національної ідентичності перед імперською загрозою, автори закликають посилити акценти на загальнолюдські цінності — насамперед, дотримання прав людини незалежно від її раси, статі чи сексуальної орієнтації.
Питання дотримання прав людини у розмові правозахисників розглянуто особливо докладно, аж до філософського заглиблення у проблему самої природи зла.
«Західні пророки залежали від східних, які були ближчими до витоків зла й на власні очі бачили, що з них витікає, — пише Томас Венцлова. — Поза сумнівами, книжка Орвелла „Колгосп тварин“ місцями здається просто списаною в українця Костомарова (це ще один доказ, що Україна має величезний, однак далеко не цілком реалізований культурний потенціал)».
До речі, принагідно згадується ще одне «пророцтво» Миколи Костомарова, цього разу вже в межах самої Східної Європи — його вплив на роман Михайла Достоєвського «Злочин і кара». Майже за 25 років до появи знаменитого російського твору український письменник написав «малоросійську легенду» «Сорок літ», у якій виклав фактично той самий сюжет: бідний чоловік вбиває купця, і найбільшим покаранням стає саме відсутність покарання. Непокараний злочин пробуджує совість. Хтозна, чи читав цю легенду Достоєвський, тут найголовніше те, що ідея була висловлена, а отже — жила у просторі. І в цьому зв’язку хочеться згадати ще кілька пророцтв уже самих авторів книжки, які, попри всю гіркоту розчарувань, звучать несподівано оптимістично.
Леонідас Донскіс:
«Хай там як, не маю сумнівів: ми не маємо права перекреслювати демократичну Росію. Так само, як демократичні сили визначили відносно мирний розпад Радянського Союзу, вони рано чи пізно перетворять Росію та її політику. Захід може вплинути на Росію, але він її не змінить. Росію перетворить лише сама Росія».
Томас Венцлова:
«Росія, можливо, здобула Крим (…) Але гадаю, що й Крим вона втратить при зміні політичної конфігурації (…). А Україну вона втратила надовго. Тут відбувся психологічний злам, який остаточно об’єднав українську націю — надав їй ідентичності. Є реальна ймовірність, що Путін опиниться в Гаазькому трибуналі. Його непросто туди доправити, але ж і Мілошевич пручався».
І тут би поставити крапку, але хочеться звернути увагу на ще одне пророцтво Східної Європи. В дискурсі націоналізму, якому стільки місця відведено в книжці, саме феномен українського Майдану і Небесної сотні, в перших лавах якої — вірменин і білорус, міг би бути тим зерном, що дає можливість переходу в нову якість. Проте автори майже не торкаються теми Майдану — про Україну йдеться здебільшого в контексті нинішньої війни на Сході. І це може бути свідченням того, що війна, на жаль, таки доволі успішно «працює» на перекриття у свідомості світу, та й самих українців, благовісту Майдану.
Марія Литвин