Гарпер Лі. Вбити пересмішника. Переклад з англійської Тетяни Некряч. — К.: Видавнича група КМ-БУКС, 2015. — 384 с.
Якість книговидавничої індустрії, книжкового ринку країни часто оцінюється за якістю редагування та перекладів. Великим досягненням є, коли видавництво може дозволити собі переклад і видання культових творів світової літератури. Сьогодні українські видавництва перекладають і видають, серед іншого, Пулітцерівську лауреатку Гарпер Лі. Ключове тут — «якісно перекладають». І вміють робити мейнстримні для всього світу речі вчасно. Про Гарпер Лі, матриці, які вона в романі продукує, і суспільні шаблони, яких закликає позбавитись, поговоримо сьогодні після прочитання українського перекладу знакового американського роману «Вбити пересмішника».
Я Скаут. Мені 8 років. Мій брат нестерпний, але ніхто не має права ображати його. Крім мене. Коли у мого батька проблеми, я можу зламати носа будь-кому, хто назве його «захисником чорномазих ґвалтівників». Хоча я не знаю, що таке зґвалтування. І я не розумію, чому бути захисником негрів гірше, ніж бути негром. Кел водила нас у баптистську церкву. Тітонька ледь не померла з цієї звістки. Ми були на суді. Ми мали виграти, Атикус розгромив звинувачення вщент. Що таке зґвалтування? Чому я маю «тримати голову високо», коли хтось ображає Атикуса, якщо я можу вдарити? Чому Атикус на цьому наполягає? Але заради Атикуса я триматиму. І я візьму на себе будь-яку провину, аби тільки дядько Джек не розповів Атикусу, за що насправді я побила кузена Френсиса. Що таке зґвалтування?
Я Атикус Фінч. Я юрист. «І юристи теж були колись дітьми». Тому улюблений одяг моєї до мурашок на шкірі південної доньки — комбінезон. Тому вона грає у Тома Свіфта, а не вчиться робити кніксен. І тому я страждаю від повсякчасних зауважень сусідів. І родини. В мене є справа. Я не хочу її, але я маю довести до кінця. Моїм дітям буде важко. Бо ми живемо в Мейкомі. Так, в маленькому тихому місті, страшніше цього опису годі й уявити. Ми всі тут майже родичі. Але кого це рятує? «Ми маємо слово негра проти слова білого. Ні, ми не маємо шансів. Але ми будемо боротись».
Я Примара Редлі. Ні, звісно, мене звуть не так. Але кого це тепер хвилює? Моє вікно виходить на двір, де грають діти. Я теж був колись дитиною, навіть юристи колись були дітьми. Я не виходжу зі своєї кімнати вже кілька десятків років. Тому що я живу у маленькому тихому містечку півдня. Тут є лише кілька людей, які стануть на бік Атикуса Фінча, але, зрештою, що, як не активна «інакша» позиція людей, що вміють думати та мовчати, колись рятувало інших людей, які не думають і люблять говорити? Які люблять створювати правила, цькувати за не дотримання сусідів, і не дотримувати їх за вікном свого чудового, маленького, тихого будинку? Що, зрештою, є більшим гріхом, ніж вбити пересмішника — маленьку красиву пташку, яка за своє нетривале життя фізично не ладна нанести будь-кому шкоди? І звідки ви знаєте, хто серед ваших сусідів — насправді, пересмішник?
Я Том. Звісно, я не коїв злочину. Але я маю лише своє слово проти слова білого. І Атикуса Фінча. Його діти сидять у залі суду на лаві громади чорних, вони поруч і вони ще не знають, якої шкоди це може їм завдати. Якої шкоди це може завдати Атикусу. Хтось, може, й сказав їм про це. Але, зрештою, чого вартує слово негра проти слова білого? Я піду додому, Атикусе, до своєї жінки і своїх дітей. Або помру. Я точно помру, Атикусе. Бо я негр.
Гарпер Лі померла у віці 89 років 19 лютого 2016 року в Монровіллі, штат Алабама, де й народилась. Увесь світ наввипередки влаштовував фестивалі, ходи пам’яті, вечори, виставки; проекти розвитку, просвіти, освіти, контролю за дотриманням прав людини на її честь. Незліченна кількість видавництв виборювали право перевидати «Вбити пересмішника» та вперше в історії перекласти й опублікувати «Іди, вартового постав» (а про це читайте в наступному матеріалі). Власне, чого яскравий приклад й тримаю зараз в руках, — український переклад «пересмішника» — тримаю, щоб переповісти вам, якими бувають українські переклади. І про що це свідчить.
Гарний переклад — це коли ти не помічаєш перекладу. Це коли ти не думаєш: а як в оригіналі звучала ця фраза? Або думаєш. Бо не можеш повірити, що оригінал ладен висловитись влучніше, цікавіше, ґрунтовніше. Гарний переклад — це коли ти розумієш, що мова ллється, що оці та оці звороти ти використовуватимеш у реальному житті, коли пишаєшся своєю мовою, коли знаєш, що вона автентична й не схожа на будь-яку іншу, коли знаєш мову оригіналу і коли читав книгу в оригіналі і бачиш, де перекладач адаптовував жарти та історичні дискурси під ментальне сприйняття носіїв мови перекладу. Український переклад «Вбити пересмішника» — це приклад якісної змістовної роботи, це приклад заглиблення в текст і, що важливіше, у контекст твору. Це жива розмовна мова дитини. А де сьогодні взяти в Україні приклад такого мовлення, щоб на сторінках це не видавалося штучним? Я не знаю. Але перекладачеві це вдалося.
Я довго думала, що нового — окрім перекладу — я можу сказати про Гарпер Лі? Тому почала питати людей: що ви вже знаєте про Гарпер і з якого куту зору вам було б цікаво читати про неї матеріал, ураховуючи ту базу, що у вас є?
Я рада, що не запитала цього у Фейсбуці, де ми окреслили самі собі коло нашого спілкування і впевнені, що той бекграунд, який маємо самі — це базис, мінімум,який повинна мати людина. І що ті, для кого ми щось говоримо, мають значно більший базис.
Я не знайшла тої зацікавленості, яку собі придумала. Тоді я стала питати: яка інформація мала б бути про письменницю і книжку, щоб вам цікаво було прочитати матеріал?
Багато відповідали: про історію життя, про чоловіка, дітей, певну драму — має ж бути причина написати такий серйозний роман!
Люди незмінно ототожнюють автора із героєм (і якщо у ситуації із «Вбити пересмішника» це принаймні в чомусь має сенс, то зазвичай — це та думка, яка ламає повністю літературну парадигму); люди впевнені, що наратив оповідання — це майже завжди особисті переживання, автобіографічний досвід. Ба більше — багато хто (особливо критики «старої закалки») впевнений, що якраз без цього власного досвіду письменник взагалі не має права писати.
Люди не думають про те, що часто наратив — це саме суспільство, його спосіб життя і мислення. Його стереотипи, що накаляють парадигму існування людей, які можуть щось сказати, до тієї температури, коли вони змушені кричати.
У Гарпер Лі цей крик —наївна та гуморна розповідь маленької доньки гарного юриста про 3 роки свого майже хлопчачого дитинства. Про 3 роки расизму, насильства, несправедливості, дискримінації; про десятки років самітництва, неприйняття і суцільної «кризи маленького міста», оспіваного американською та британською літературою.
Також цікавим фактом мені здалось, що люди говорять: це не «пляжна література», «я б не взяв цю книжку в потяг». Але я думаю: випадкове зіткнення з тією реальністю, що направду є найщирішою, яка виринає в нашому житті на тому ж умовному пляжі, — швидко, гостро, шокуюче — це саме той рівень рефлексії, який має викликати, як нам здається, серйозне «налаштоване» читання.
Роман «Вбити пересмішника» був одним із перших, які стали на сторожі рівності, які розкрили питання расової рівності — най навіть прийняття расової рівності, прийняття «інакшокожих» за частину свого соціуму. «Вбити пересмішника» став у фундамент тієї літератури, яка згодом увійшла у загальнонаціональну і навіть світову культуру рефлексування помилок суспільства. Це ніби біблія для релігії рівності. Ми бачимо сьогодні конфлікт невідрефлексованих тем зовсім — як-от український Голодомор (існування якого ми й досі подекуди маємо доводити) — і відрефлексованих надмірно (наприклад, Польща, яка сьогодні впала в абсолютну меморіальну рефлексію, щиро заварену із релігією). Натомість культура прийняття і розуміння проблем расової рівності сьогодні рятується пружним шаром правильно й вчасно висловлених засад.
Я не знаю, що ще сказати, щоб усвідомити, що ця книга — шедевр. І чи потрібно?
Вікторія Петрова
Читати також: 15 книг американських письменників для тих, хто хоче краще пізнати культуру США