Селезньов В. — Мовні війни : Міф про «зіпсованість» української мови. — Х. : Віват, 2016. — 256 с.
Щойно з друку «Видавництва «Vivat» — революційна новинка: нон-фікшн видання Володимира Селезньова, яке підіймає гостру мовну проблему, розвіює міф про «зіпсованість» української мови.
Україна незалежна держава вже майже 25 років, та сучасні українці, особливо південного та східного регіонів, не бажають ані самі розмовляти українською, ані сприяти тому, щоб їхні діти вчили мову своєї країни й використовували її в повсякденному житті. Це проблема державного масштабу. Це наслідки російської пропаганди, інформаційної війни проти української мови, які втлумачуються нам уже понад 500 років: «Украинский язык — это русскопольский диалект». Це хибні та непрофесійні висновки, які були сформульовані та цілеспрямовано тиражувалися задля нав’язання українцям меншовартості та штучності, натомість зазначали російську велич та могутність.
«Мова — це знаряддя боротьби, особливо коли вона через історичні обставини підпадає під вплив сильнішого, експанського сусіда, а мовні війни нерідко точаться паралельно з війнами справжніми, але ще частіше їм передують».
Росією і сьогодні розв’язана війна проти України, а саме проти української мови. Іноді складається враження, що деякі росіяни мають просто алергію на все українське і на все, що з цим пов’язано. Один із небагатьох адекватних відомих російських журналістів Іван Давидов якось зауважив у своєму блозі:
«…Есть ощущение, что, вне зависимости даже от того, что будет происходить в Киеве, мне, проживающему в России потребителю информации, предстоит поглощать продукты жизнедеятельности всех государственных мужей и штатных пропагандистов, у которых само
слово „Украина“ вызывает, видимо, медвежью болезнь. Символ России ведь — медведь, и символ правящей в России партии — тоже медведь, вот и болезнь у них медвежья».
Книжка Володимира Селезньова створена зламати хибні стереотипи передусім у свідомості українців. Вона дає достойну відсіч всім псевдофілологам та фейклінгвістам, що спираючись на власні хибні спостереження, намагаються довести, що українська — це діалект російської або полонізм, тобто похідна від польської мови.
Дослідник мови спростовує та просто перевертає у протилежно діаметральному напрямку століттями відбудовану пропаганду і стратегію росіян у знищенні всього українського. Автор доводить, що російська мова походить від староукраїнської чи старобілоруської. На конкретних прикладах зазначає, що саме російська має більше полонізмів, аніж українська. Називає цифри.
«Нарешті серед російського дворянства у XVII столітті зростає інтерес безпосередньо до польської мови, до польської культури та мистецтва. Оточення Олексія Михайловича і сам цар вельми
прихильно ставилися до польської мови і, за свідченнями очевидців, насолоджувалися польською літературою. У російську літературну мову цього часу вільно проникають польські слова і звороти.
Наприкінці XVII століття знання польської мови було обов’язковим для освіченого російського дворянина. Це була перша хвиля європеїзації російської літературної мови, яка ще не спричинила двомовності, однак поставила освічений прошарок російського суспільства на межу такої ситуації».
Читайте видання нового покоління — достойну відсіч усім спробам російських ЗМІ та правителям нав’язати нам меншовартість та «другорядність».
Анастасія Слюсар