Ерік Берн. Ігри, у які грають люди ; пер. з англ. К. Меньшикової. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 256 с.
Студія «Ігри, у які грають люди» давно стала класикою не лише у психології та психіатрії, а й лінгвістиці та психолінгвістиці. Ерік Берн розробив теорію транзакційного аналізу, за допомогою якої довів, що кожен із нас вибудовує власне життя як програвання певних сценаріїв. Люди люблять грати в різні ігри, приміряючи на себе ролі ментора, захисника, жертви, «дурника»… Людина — істота, яка грає.
Теорія ігор Е. Берна допомагає встановити взаємодію там, де була безсилою традиційна психологія. Зазначу, що парадокс долі книжки «Ігри, у які грають люди» полягає в тому, що це визнане у всьому світі дослідження спершу видавництва відмовлялися друкувати. І авторові довелося видати працю власним коштом, аби вона знайшла свій шлях до читача. За рік ця студія про людей і їхні ігри стала науково-популярним бестселером. Е. Берн запропонував не лише теоретичну концепцію «людини, яка грає», а й розробив систему методів, прийомів, зрештою, технологій, які допомагають «склеїти» людські стосунки, які часто заходять у глухий кут. Приємно, що нарешті ця праця побачила світ і в українському перекладі, який досить адекватно відтворює оригінал, зокрема, термінологічний апарат (стилістичний рівень перекладу — окрема тема, позаяк представлений варіант потребує поліпшення, наприклад: «барна стійка — шинквас»; варто уникати невмотивованих тавтологій; деякі слова вжито у невластивому значенні («знаходитись — перебувати») тощо).
За Берном, ключовим поняттям психологічних і соціальних сценаріїв постає «транзакція», своєрідна найменша частина спілкування. У людській свідомості науковець виокремлює три «Я-стани» (с. 43): Батька, Дорослого й Дитини. Щодня людина може перебувати в різних станах, водночас наша поведінка, зовнішність і слова так само відмінні («кожна людина таки бреше»). Проживаючи життя, людина несвідомо грає в ігри, від яких часто залежить успішність родинних стосунків, робочих відносин, зрештою, цей принцип можна накласти і на площину міжнародної дипломатії, яка часто розігрується за аналогічними сценаріями. Людське життя — це передусім реакції та стимули.
За Берном, стан «Батько» означає, що ви «перебуваєте у тому ж розумовому стані, що й один із ваших батьків (або їх замінники) у минулому, і ви відповідаєте, як він/вона у тій самій позиції, тими жестовим, словами відчуттями та ін.» (с. 42). «Дорослий» відіграє роль арбітра між «Батьком» і «Дитиною». Він аналізує інформацію, записану в «Батька» і «Дитини», вибираючи, яка поведінка найбільше пасує тим чи тим обставинам, від яких стереотипів варто відмовитися, а які бажано залучити. Сьогодні потрібно розуміти (зокрема, й нашим педагогам, та спеціалістам Міністерства освіти і науки), що «кожна людина (зокрема діти, розумово відсталі та хворі на шизофренію) здатна на об’єктивну обробку даних, якщо активується відповідний Я-стан (непсихічне функціонування). Простіше кажучи: „У кожного є Дорослий“» (с. 43). Водночас Берн зауважує, що «кожен несе в собі маленького хлопчика чи дівчинку» (с. 43).
Отже, представлена книжка доводить, що «гра» — це фіксований і неусвідомлюваний стереотип поведінки, у якому особистість прагне уникнути близькості (тобто повноцінного контакту) за допомогою маніпулятивних технологій. Близькість — вільний від ігор і щирий обмін почуттями, що не передбачає вигоди й привілеїв. Натомість кожна людина підсвідомо прагне стимулу, який для Берна втілений у погладжуванні. Людина завжди прагне у відповідь на реакцію отримати умовне “схвалення”/”погладжуваня” від іншого, і цей принцип визначає домінантні моделі людської інтеракції. Кожну дію гри супроводжують погладжування, яких на початку гри більше, ніж ударів. Чим далі просувається гра, тим інтенсивнішими стають погладжування й удари, досягаючи максимуму наприкінці.
За Е. Берном, «погладжування й удари» — взаємодії, спрямовані на передавання позитивних або негативних почуттів. Погладжування можуть бути такими: позитивні: «Ви мені симпатичні»; негативні: «Ти мені неприємний»; умовні (стосуються того, що людина робить і підкреслює результат): «Ви добре це зробили», «Ти б мені більше подобався, якби…»; безумовними (пов’язані з тим, ким людина є насправді): «Ви фахівець найвищого ґатунку», «Приймаю тебе таким, який ти є».
Такими чином, будь-яка взаємодія містить погладжування й удари, які, зрештою, й визначають самооцінку і самоповагу людини. Кожний має потребу в погладжуваннях, особливо гостро це відчувають підлітки, діти й літні люди. Чим менше фізичних погладжувань одержує людина, тим більше вона зорієнтована на психологічні погладжування, що з віком стають більш диференційованими й витонченими.
«Ігри, у які грають люди» — праця, яка свого часу здійснила переворот у європейській та американській психологічній науці, показуючи, що насправді сховано за людськими конфліктами. Сьогодні це дослідження вартує перепрочитання, оскільки в нашому суспільстві, як мені здається, ще немає масового усвідомлення того, що всі ми — лише гравці, які перетворюють життя на різноманітні сценарії, аби отримати емоційне задоволення.
Дмитро Дроздовський