Конотоп Аліна. Жінка на українських просторах. — Львів: Видавництво «ПАІС». — 2015 р.
Привид бродить по Європі, привид фемінізму. І добродив він уже й до України . Не знаю, на щастя чи на жаль.
Роль жінки в українському суспільстві направду унікальна. Ми не є войовничими амазонками чи покірними служницями. За єством своїм жінка-українка, даруйте, — маніпулятор, майстерний, такий, що українському чоловіку приємний.
Незважаючи на те, що голова родини в українській традиції завжди чоловічого роду (це те, що закладено генетично, й навіть якщо свідомість із цим твердженням у конфлікті, все одно на ментальному рівні — вище чоловіка тільки Бог), жінка є сірим кардиналом, якому чоловік хоче догоджати. Так працює наша українська любов: вона визнає його авторитет, він — дарує їй право останнього слова.
Щоправда, Аліна Конотоп у своїй книзі «Жінка на українських просторах» відвела українці роль коняки. Зробила це прямо, без метафор та інших літературних вуалей, так і написала: «Жінка на українських просторах — коняка». Це і перше речення, і, власне, лейтмотив книжки. Дуже видається на крик душі загнаної жінки-рабині, яка, зрештою, недалеко відскакала від тих, кого повчає й критикує.
Ну не книга, а просто тренінг на тему: «Як бути красивою, щасливою та незалежною». І добре, що так є! Мені було певною мірою приємно читати про те, що я вже знала давно, але сама не вилила на папір. Нарешті! Хоч хтось пожалів, приголубив, заспокоїв, улестив друкованим словом.
Знаєте, який би внутрішній спротив я би не відчувала, читаючи «Жінку…», як би не хотіла захистити українського чоловіка й інститут сім’ї, та приклади — життєві, а поради — доречні, й проти них не попреш, і якось не хочеться перти. Як пише сам автор, правдиво та самокритично: «Нічого нового я не відкрила, може, трохи прикрасила і зовсім налякала незаміжніх! Життя у шлюбі — не страшне, воно схоже на життя в СРСР, коли жили заради ідеї, а працювали на благо Батьківщини (Родины). Так і в сім’ї: живеш заради ідеї благополуччя, працюєш на благо родини і віриш у світле майбутнє!»
І тут, на дев’ятнадцятій сторінці із вісімдесяти чотирьох цей, здавалося б, нескінченний потік свідомості пані Конотоп переривається оповіданнями. Хорошими, цікавими, такими жіночими. Словом, легке чтиво. Спершу я думала, що вони автобіографічні, десь на третьому (а їх загалом 9) зрозуміла, що героїні різні й, можливо, вигадані. Кожна коротка історія (а лаконічність завжди принадна для читача) говорила щось поміж рядками, а якби там у кінці ще й були висновки чи якесь моралізаторство, то ці оповідання можна було би спокійно назвати «безалегоричними байками в прозі» чи то пак «притчами».
Цінність цієї книги в тому, що вона на часі й розповідає… та чого там, кричить, здебільшого відчайдушно, про жіночу проблему в Україні ХХІ століття, відображає ситуацію «недофемінізму» в нашій державі: коли штани жінці вже носити можна й гроші заробляти треба, а хатні обов’язки ще досі не поділені 50/50.
І проблема не в тому, що українська жінка — коняка, а в тому, що сама впряглася в збрую, яка їй не до статі.
Анастасія Позичайло