Антологія прози «12». — Київ: Український письменник, 2016. — 240 с.
«12» — антологія сучасної української прози 12 авторів літературного об’єднання «Свідки слова», яке відзначило свою річницю виданням цієї збірки.
Під однією палітуркою антології опинилися київські і донецько-луганські автори (навмисно на цьому наголошую, бо в тій частині України жевріє українське життя, яке в столиці вперто замовчують) віком від 20 до 30 з гаком років, які в різний час опинилися в Києві. Воістину Схід і Захід разом, і об’єднала всіх любов до українського слова, а не руско-украйонського двомов’я, і літературна творчість. Що цікаво, вік у біографіях приховують хлопці, а не дівчата.
Книжка містить есе, оповідання, уривки з роману. Основні теми: молодіжне життя, життя й смерть, пошуки сенсу життя, самотність, у дівчат присутнє кохання, у частини хлопців все крутиться навколо сексу. Та найдужче мене вразило песимістичне світосприймання (світоподання) багатьох авторів, яке для них є звичним, незважаючи на їхню молодість (про літературну молодість не йдеться, бо дехто вже має видані книжки або повні шухлядки творів).
Надзвичайно імпонує стиль написання творів. Я би його назвала урбаністично-молодіжний хай-тек: містично-фентезійно-психологічний з елементами гумору, стьобу, ілюзій, романтики, містики, у когось до болю реалістичний, у іншого — сюрреалістичний чи фантастичний. У кожного автора вирізняється свій голос, манера письма, самовираження, вподобання. Молодь торує свій шлях у літературі.
Антології, особливо сучасної літератури, мають переваги над «монокнигами», бо в багатоголоссі авторів бачиш і вирізняєш кожного та обираєш, цікавий цей автор для тебе, чи ні. Корисна вона і для видавців, які шукають «свого» автора. Антологія «12» — яскравий приклад гарної командної праці, де кожен творить сам за себе, і всі разом. Молодим авторам перша спільна збірка — як щеплення від майбутньої можливої зіркової хвороби, адже «славу» зараз треба ділити на 12.
Вони в літературному просторі про себе оповістили, тепер треба їх ПОЧУТИ.
Тамара Романчук