Володимир Войнович. Москва 2042. — Харків: КСД, 2016.
Українською мовою вийшла одна з найвідоміших російських антиутопій ХХ століття — «Москва 2042» Володимира Войновича. Її надрукувало видавництво «КСД».
Дія цієї книжки відбувається в 1980 роки (тоді ж, точніше 1986 року, її й було написано). Ліберальний російський письменник-емігрант Карцев, що живе в Мюнхені, потрапляє в дивовижну історію. Він з’ясовує, що вчені нарешті винайшли машину часу, й саме йому запропонували стати одним із перших її випробувальників. А точніше — здійснити подорож у майбутнє, до міста Москва 2042 року.
І ось головний герой у середині двадцять першого століття. Тут на нього чекає багато несподіванок. Виявляється, комунізм побудовано. Але тільки в межах Москви, і то дуже химерний. За матеріальні блага й послуги тут розраховуються… продуктами життєдіяльності. Комітет державної безпеки, легендарний КГБ, об’єднано з комуністичною партією. Новітня церква об’єднала у своєму пантеоні Христа, Маркса, Енгельса й Леніна. А на деяких вулицях можна побачити «Палаци кохання» — публічні будинки, за відвідування яких так само платять фекаліями.
Письменник Карцев — почесний гість у цьому дивакуватому суспільстві. Його ювілей відзначають із неабиякими урочистостями, і навіть хочуть видати його книгу. Що, взагалі-то, річ сенсаційна, бо друкують тут лише твори «Геніалісимуса» або про «Геніалісимуса» — нинішнього вождя. Є лише одна дрібничка: Карцева просять трішечки змінити текст роману. Й саме ця дрібничка запускає пружину грандіозних подій. Читач незчується, як у бік Москви вже наближається новий кумир — письменник-монархіст Сим Карнавалов (його можна назвати пародією на Олександра Солженіцина)…
2042 рік у Войновича описаний дуже смішно. Але не тільки смішно, а й вигадливо: він виглядає цілковито самодостатнім, цілісним світом. Звісно, в ньому багато пародії на життя в Радянському Союзі, на різноманітні очікування з приводу майбутнього. Та є тут і дещо інше. Скажімо, надзвичайно ефектні, хоч і начебто невеличкі, прозріння письменника. Їх можна перелічувати довго. Серпнева революція, що добре асоціюється з серпневим путчем 1991 року. Зрощення правлячої партії, спецслужби та церкви. Нарешті така пікантна подробиця, як те, що новий диктатор «Москви 2042» «Геніалісимус» перед приходом до влади був розвідником у Німеччині. Дещо нагадує, чи не так?
У передмові сам Володимир Войнович пояснює такі збіги власним тверезим ставленням до Радянського Союзу, уважним спостереженням. Мовляв, це й дозволяло робити якісь реалістичні прогнози, відчувати загальний напрям, у який ішли колії історії. Проте таке пояснення, звісна річ, далеко не вичерпне. Воно не може заперечити того, що ми маємо справу з блискучою, якщо не геніальною, письменницькою інтуїцією.
Сьогодні Володимир Войнович продовжує бути ліберальним письменником і продовжує бути в опозиції до чергової диктатури, що посідає Кремль. Серед іншого, він один із тих не вельми численних, на жаль, росіян, які є союзниками та симпатиками України. Про що читач дізнається з передмови, в якій Войнович радо вітає появу українського перекладу «Москви 2042». Щоправда, переклад виглядає далеко не ідеальним. Є багато запитань до української версії просторіччя у виконанні деяких персонажів. Із адаптацією «комуністичної мови» загалом перекладач Михайло Каменюк упорався добре, хоча в окремих випадках можна було б і пошукати щось іще. А в деяких місцях просто трапляються елементарні «недочищені» помилки. Але загалом українська версія дає непогане уявлення про книжку «Москва 2042».
Олег Коцарев