Юрій Косач. Володарка Понтиди. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015. – 528 с.
Перевидали роман про те, як українець опинився в центрі інтриги відомої авантюристки XVIII століття, котра намагалася претендувати на російський престол. Але цікавий не тільки пригодницький сюжет книжки «Володарка Понтиди», а й також постать її автора.
Юрій Косач (1908–1990), який був племінником Лесі Українки, за життя дістав не надто доброї слави своїм політичним хамелеонством (міг легко переходити, скажімо, від націоналістів до комуністів, а потім у зворотному напрямку), важким характером, скандальністю, просто прикрою поведінкою в побуті з близькими й дальніми людьми. А після виїзду на еміграцію до США він іще й «потоваришував» із КГБ, став виголошувати промови й писати статті, що вихваляли Радянський Союз. На таке еміграційні кола, звичайно, відповіли майже повним бойкотом. І, на жаль, проігнорували його літературні твори, серед котрих є багато масштабних, яскравих і важливих для української літератури. А в Радянській Україні з’являлися лише його примітивні, часто агітаційні речі, чи то написані спеціально під радянське замовлення, чи радикально цензуровані. Так от і вийшло, що нині український читач змушений для себе відкривати цього цікавого, розмаїтого письменника наново.
«Володарка Понтиди» розповідає про те, як молодик, що походить зі шляхетських кіл Гетьманщини, поїхав навчатися до Страсбурга, а потрапивши в суто організаційних питаннях у Париж, «вляпався» в історію з самозванкою-авантюристкою, яку в історичних джерелах зазвичай іменують «княжною Таракановою».
Ця жінка справді існувала, й відома частина її біографії багато в чому збігається з сюжетом «Володарки Понтиди». Розумна, освічена й дуже приваблива, вона мала абсолютно невідоме походження. За однією з її ж версій, була донькою імператриці Єлизавети та її фаворита Розумовського. Саме на цій підставі вона оголосила себе легітимною імператрицею Росії та почала шукати помічників у справі «повернення» трону та повалення Катерини ІІ. Та найчастіше «княжні» доводилося швидко переїздити з одного міста Європи до другого. Бо то її, то когось із її химерного «двору» (шахраї, скандалісти, закохані, картярі, фальшивомонетники тощо) постійно прагнули заарештувати.
Саме в такі пригоди й потрапив головний герой книжки Юрій Рославець. Людина дивовижно наївна, щира, він закохався без тями у «Володарку Понтиди» (один із численних «титулів» авантюристки) та з усіх сил намагався допомогти їй досягти мети, а заразом і відірвати від поганого товариства. У погонях, дуелях, буцегарнях і на кораблях він поступово краще пізнав життя, дістав якоїсь самоосвіти. Але не відкинув своєї палкої пристрасті, а лише додав до неї революційні настрої: Рославець став одним із тих, хто з нетерпінням чекали на падіння феодального устрою.
Власне пригодницький шар твору виписано блискуче. Сюжетні інтриги, хоч і доволі типові для зображення XVIII століття, не відпускають читача до самого кінця. Та й після фіналу книжки багато в кого гарантовано виникне бажання дізнатися більше про долю «княжни Тараканової». Дію гармонійно оздоблює незвичайна, трохи «археологічна» лексика, а також непогане почуття гумору Юрія Косача.
На інших шарах можна побачити авторове історіософське бачення XVIII століття, зокрема в українському контексті. Косач ніби показує той період не лише часом політичного занепаду України, її поділу та пригнічення, а й часом не демонстративного, проте важливого розвитку нації, її «дорослішання».
Автор післямови журналіст і культуролог Марко Роберт Стех навіть потрактував «Володарку Понтиди» як символічне зображення біографії самого Косача: він теж прожив дуже авантюрне, сповнене небезпек життя й присвятив його, жертвуючи загальноприйнятими чеснотами, українській літературі, котра багатьом може видатися не меншою химерою, ніж одна з авантюристок сімнадцятого століття, хай і з монаршими претензіями.
У кожному разі книжковий ринок України збагатився черговим захопливим романом. З’являється також надія на подальше глибше знайомство нашого читача з Юрієм Косачем – суперечливим персонажем історії, але беззаперечним письменником.
Олег Коцарев