Дзюбенко-Мейс Наталя. Та, що біжить по стерні… Поезії. — К. : Український письменник, 2015. — 176 с.
У новій книжці Наталі Дзюбенко-Мейс чітко позначені два виміри: історичний – зболений і трагічний – і естетичний, сугестивність образів якого підносить читача у вимір прекрасного. У збірці «Та, що біжить по стерні…» у дивовижний спосіб поєднано епічну трагедійність і неокласицизм: класичні образи постають порталом у світ одвічних істини (вірші «Агасфер», «Калігула», «Нерон», «Архімед» та ін.). Суб’єкт лірики Н. Дзюбенко-Мейс наділений, проте, іще однією рисою: мудрістю, яка має метафізичний первень. Ці вірші – ніби нагадування про незнищенність зла, яке блукає у часі, немовби проклятий Агасфер, який прогнав Христа.
Крик серця зболеної жінки переходить через історичний гомін вселенського болю через планетарні війни й катастрофи у простір метафізичних сиґнатур. Прикметно, що Наталя Дзюбенко-Мейс реактуалізує в сучасній українській літературі жанр поеми («Хата бандуриста», «Кіммерія. Сон»). Книжка має ритуально-міфологічну організацію: чотири розділи, від голосінь і молитов – до філософської поезії, в якій багато афористичного, а отже, істини, схопленої в індивідуально пережитому слові. Від «Ангелів барикад» суб’єкт лірики іде до «Вознесіння свічі» й через «Іпостасі» доходить «Ріки і Жінки». Кожний блок – немовби пора року, але за такої моделі розумієш, що в цьому поетичному космосі – колоподібний рух. На жаль, на землі керує часто інакша логіка, також колоподібна, але жорстока. Цим світом править сатана… і деякі вірші це потверджують.
Проте інші розкривають перед читачем метафізичний світ особливої релігійності, в якій – наважуся висловити цю думку – є навіть щось більше від Бога або, точніше, від людського сприйняття Бога. Людина, яка керується логікою війн та убивств, в ім’я Творця не припиняє своєї жорстокої поведінки, немовби в кожну нову епоху вона кладе на проклятий вівтар нові мільйонні жертви.
Мінявся світ. Здригалися епохи.
А янголи купалися в дощах.
Та горя не поменшало нітрохи,
І лютості у хижих головах.
В ім’я Твоє не кинуть убивати,
І каменя не випустять з руки.
Нові кати розплодяться від ката,
Вони піднімуть нові канчуки…
Остання частина збірки – це адажіо, перемога пам’яті, любові та прощення над жорстокістю «братів», тобто жорстоких убивць нашого часу, диктаторів і їхніх кривавих васалів.
Ми не просили, то пощо приліз?
Поки не пізно, повертай в барлогу!
(«Брат»)
У збірці в особливий спосіб постулюється концепт «потреби слова». Н. Дзюбенко-Мейс повертається в поезію після екзистенційного мовчання, пов’язаного з втратою найрідніших.
Уже не дочка.
Не дружина.
Лише сирота.
Удова.
У книжці кілька віршів, присвячених Джеймсові Мейсу. Незважаючи на прірву, яка утворилася всередині жінки, поетка знаходить сили, аби сказати своє слово. Мовчання сьогодні може бути занадто великим ударом. У час війни, коли щодня гинуть сини України, мовчання – це зрада. Ці слова поетичний суб’єкт адресує і Європі, яка часом прагне втекти від українських проблем, проте не має морального права так чинити.
І Крим. І Рим. І газова труба.
Тобі не відсидітися в окопі.
У хижій тіні смертного гриба
Твоїх дітей малюється судьба.
Мовчання вже не золото, Європо!
І це є наша. І твоя війна.
Коли мовчання, наче постріл в спину.
(«Мовчання Європи»)
Концепт «Україна» експлікований у збірці на кількох рівнях.
За плечима у кожного
нині стоїть
Україна.
Н. Дзюбенко-Мейс пише нові молитви Україні, принаймні кілька її віршів мають молитовну символіку та особливу організацію. І заради того, щоб зупинити безглуздя війни, її ліричний суб’єкт промовляє ці слова, хоча кожне промовляння дається непросто. Та, що біжить по стерні… Це страшний образ, у якому імпліцитно прочитується весь той біль, який переживає жінка, а проте, вона не зупиняється ні на мить. «Не буть ніколи раю у цім кривавім краю» – писав Павло Тичина у «Скорбній матері». Попри весь трагізм сьогоднішньої української воєнної дійсності, Н. Дзюбенко-Мейс вірить, що порятунок можливий – і останній розділ постає перемогою життя над смертю, добра над злом, пам’яті над забуттям, радості над трагедією.
Бо на війні. І навіть на війні
Життя завжди, завжди перемагає.
Дмитро Дроздовський