Міла Іванцова. Теплі історії про радість і сум. – К. : Брайт Стар Паблішинг, 2014. – 136 с.
«Читати лежачи», − такими словами починається збірка оповідань Сашка Ушкалова «Жесть». «Цю книжку треба читати на м’якому дзиґлику, запиваючи какао», − кортить сказати про збірку малої прози Міли Іванцової.
Не так давно серію «Теплих історій» Брайт-Букс доповнили «Теплі історії про радість і сум» Міли Іванцової. Так. Це та авторка, котра «любить дерева, квіти, цікавих креативних людей». Та найбільше, здається, Міла Іванцова любить писати, і писати не абияк, а віддано, втішати і зогрівати добрими словами. Оcь тільки ті слова варто проштовхувати чимось смачним, як-от – какао. Про каву не йдеться, бо до неї «невідривно прив’язані “Теплі історії” Надійки Гербіш».
У «Теплих історіях про радість і сум» авторка оповідає легко, почасти співчутливо про [тут ставимо двокрапку, позаяк перелік буде довгим]: дітей, сенполії, шиншили, капронові колготи, французькі цукерки, квартирні питання, телефонні балачки, велике прання, чоловіка у довгій кобітській спідниці, соляні шахти, всемережжя, новий рік, однокласників, комах тощо. Небавом починаєш вірити, що направду живеш серед усього того клопоту, де вигулькує стільки людей, різних і схожих, далеких і до гусиної шкіри близьких.
…Одного дня жінка збирається на побачення і невчасно помічає плямку на колготах. Так робиться набурмосеною і не хоче нікуди йти. Але те дійство таки відбувається, та через плямку на колготах настрій зіпсуто не лише панні, але й кавалеру.
Інша історія про чоловіка, який будь-що-будь, але має привезти із «закордоння» французьких цукерок. Вислів «дитина просила» негації не підлягає. В омріяному «закордонні» чоловік оселяється у комфортабельному готелі, де в номері біля ліжка вилискує вазка із цукерками. Так чоловік невпевнено, але потроху назбирує цукерок…
Здається, найліпше Міла Іванцова оповідає про Захід, порівнюючи закордон із пострадянськими буремними дев’яностими. Тут хочеться вжити «західніший Захід», й одразу пригадуються «Чайні замальовки» Володимира Діброви з неосягненною Америкою. Що значить везти контрабандою свіжі буряки і чорну хлібину там, де є все? Авторка оповідає про звичайну родину, про розмірені і водночас до точности розплановані «щодня». «Ще одне хобі, – пише авторка про лікаря-женераліста Франсуа, − участь разом із такими ж цілковито успішними друзями у відновленні старовинних зруйнованих замків, яких у достатку у Вогезах, горах, що відділяють регіон Ельзас від самої Франції. Ну от нема що людям робити, то тягають у вільний час каміння, носять на носилках родючу землю й засаджують її різноманітними цікавими рослинами, наводять лад на території занедбаних середньовічних будівель. А от просто подобається, хочеться!»
Хочеться – то хочеться, а ось що треба говорити, аби розрадити людський сум? Якими мають бути ті слова? Може, оповісти якийсь дотеп? Чи ліпше змовчати? Чи таки зважитись на обійми, і матимемо «П’єро сміється»? Може, направду, зготувати какао, вмоститись на дзиґлику та оповідати історії такого супокійного і водночас звинного життя? А може…? А може…? Скільки виринає тих «може» тоді, коли слід говорити без жодних помислів, говорити про просте просто, не боячись оголити слабкість і чуття?
Хочеться зазначити, що Мілі Іванцовій вдається досягти найважливішого − діалогу з читачем! Врешті не хочеться підніматись з м’якого дзиґлика, ба навіть за добавкою какао, бо Твою усмішку перетворено на глибокого човника, і стає так ніжно, так затишно, і човник пливе…
Катерина Сінченко