Ярослав Мельник. Чому я не втомлююся жити. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 208 с.
Новинка від письменника – оповідання з елементами фантастики, абсурду й психології підсвідомого.
Минулорічний лауреат «Книжки року ВВС» Ярослав Мельник цьогоріч запропонував своїм прихильникам уже не цілісний роман (чи збільшену повість, як іноді вередливі літературознавці йменують ту скорочену форму романного жанру, яка сьогодні домінує на книжковому ринку), а збірку оповідань під назвою «Чому я не втомлююся жити». Що ж, до певної міри ризикований крок, адже відомо, що видавці часто ставляться з підозрою до малої прози. Понад те, у випадку з Ярославом Мельником ще й маємо до діла з оповіданнями та новелами, які можна назвати злегка абсурдистськими чи абсурдно-філософськими. Чи готова до такого повороту публіка після антиутопії «Далекий простір»?
Читайте також: “Людина визначається рівнем свободи” – роман Ярослава Мельника став Книгою року BBC
Це, зрештою, питання до публіки, котра не завжди передбачувана, проте що вже можна сказати напевне, то це те, що Ярослав Мельник укотре засвідчив свою письменницьку різноманітність. Показав, що вміє писати і так, і сяк. Бо ж можна ще порівняти з «Телефонуй мені, говори зі мною». А вміння бути однаковим і не повторюватися – річ, за яку в літературі неодмінно треба бути вдячними.
Отже, збірка оповідань. Сюжети її вельми несподівані, торкаються всіляких сфер людського життя та ґрунтуються все ж таки переважно на доволі побутових моментах. Як-от один із найефектніших текстів, де головний герой заходить до свого приятеля, звичайного робітника, і виявляє, що, по-перше, його друг оголосив себе Богом, а по-друге, він йому вірить. Або оповідання, занурене у фантастичну традицію: вчені знайшли спосіб пересаджувати мозок і вирощувати для нього нові спеціальні тіла – як почуватиметься людина в такому химерному безсмерті, коли можна навіть практикувати фізичну любов зі своїм майбутнім тілом, аби завагітніти від себе? Звідси й другий важливий чинник оповідань Мельника – психологія, складні психологічні ситуації, в яких опиняються персонажі. Іноді вони навіть стають до боротьби з підсвідомістю. Наприклад, герой дізнається, що жінка, з якою він познайомився – дочка диктатора, що наказав зашити в неї ядерну кнопку, і щойно вона почне кохатися, вибухне атомна війна. Чи можна встояти проти такої еротично-апокаліптичної спокуси? В іншому випадку мати маленького хлопчика переживає дикий психоз через бажання лишити сина тільки своїм, часткою себе.
Очевидна абсурдуватість тем і сюжетів оповідань Ярослава Мельника (до речі – абсурд у нього не надто веселий, як воно часто буває) при цьому всьому межує з абсолютною прозорістю та значною мірою легкістю письма. Вони легко читаються, не мають виразних елементів орнаментальності чи інших речей, що помітно звертають увагу на форму, фактуру тексту. Навпаки, здається, нічого не відволікає від дивакуватого плину сюжету. Хоч це зовсім не означає, ніби в них немає подвійного чи й глибшого дна…
Таке поєднання загалом можна назвати плідним, а ще воно буде приємним одразу для двох категорій читачів – прихильників максимальної сюжетності та любителів нелінійних літературних побудов. Рівновагу Ярославу Мельникові вдається витримати не зовсім завжди, і тоді трапляються не дуже мотивовані плутанини й самоповтори. Але найчастіше автор таких небезпек усе-таки уникає. Тож якщо ви полюбляєте оповідання з незвичними сюжетами та на перший погляд простою й ненав’язливою манерою письма, «Чому я не стомлююся жити» – книжка для вас.
Олег Коцарев