Василь Шкляр. Маруся. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 320 с.
Національний бестселер роман «Маруся» Василя Шкляра виявився напрочуд актуальним чи навіть пророчим, спало мені на думку, коли перегорнув останню сторінку довгоочікуваної літературної новинки цьогорічного Форуму видавців у Львові. Прикро, що українці так і не навчилися брати до уваги уроки своєї кривавої, героїчної та незламної боротьби за державність. Хоч події роману розгортаються у 1919 році, на його сторінках виразно проглядаються проблеми та виклики сьогодення. Важливою особливістю книги є її історична достовірність, адже за кожною подією тут – історичний факт. Письменник доволі часто наводить у тексті цитати з оригінальних документів каральних загонів Червоної армії.
За переконливими свідченнями Василя Шкляра, Маруся, або ж Олександра Соколовська, була реальною історичною особою, вчителькою гімназії. «Ви думаєте, мені подобається проливати кров? Я вчителька і брати мої були вчителями. Ми не збиралися убивати. Але прийшов завойовник і тут уже є одна правда: або він тебе, або ти його. Інакше не буває», – каже вона із сумом своїм побратимам. «Москалі» будь-якою ціною хотіли захопити і знищити легендарну отаманшу Марусю Соколовську, котра боролася за волю української землі від окупантів. Її життєвим кредо було «Смерть ворогам України».
Життя і навіть смерть Марусі овіяна тужливим серпанком загадковості, котрий спонукає читача дошукуватися правди, разом з автором подорожувати дорогами відважних бійців Української Галицької Армії: поручником Мироном Гірняком, сотником Станіміром та іншими Героями, котрі за вироком злої долі опинилися між «Білим» і «Червоним» полум’ям московської навали і мусили приймати непрості рішення компромісів, переговорів, дипломатії заради порятунку армії і життя сотень патріотів України. Адже кожного Героя чекала вдома згорьована мати, сестра чи кохана дівчина.
Кохання, вірність та відданість – це ті вічні постулати, без яких неможливо вижити у найжорстокішій борні з ворогом, у якого немає ані крихти моралі, людяності чи духовності. Двом люблячим до нестями серцям знову доведеться постати перед вибором між почуттями і обов’язком вибороти краще майбутнє для своєї України.
Незважаючи на те, що, за словами письменника, «задум роману виник задовго до революційних подій на київському Майдані», всім єством читач може відчути вражаючі паралелі. Адже тепер, як і тоді, у буремному 1919, в перших рядах збройного протистояння гинули кращі сини України, «цвіт нації», представники інтелігенції, студентства та духовенства. Підступний ворог так само безжально нападав із засідки, в час оголошеного перемир’я. Одна частина київського майдану зустрічала вигуками «Слава!» синьо-жовтий стяг української армії і топтала ненависний триколор ворога-окупанта, а інша – обурювалась і співала «Боже царя храни».
На моє переконання, цю книгу корисно прочитати кожному, щоб відчути жертовну відданість національній ідеї цілісності української держави, за чиє демократичне майбутнє склали голови цілі покоління Героїв, котрі «Не Вмирають» і стануть прикладом для наслідування для вільних духом українців, адже мій волелюбний, незнищенний Народ не дасть себе гнобити більше Ніколи і Нікому, бо готовий віддати власне серце заради захисту домівки та найрідніших людей.
Родина Соколовських завжди житиме в народних легендах, переказах людей, а тендітна постава красуні Марусі збурюватиме натхнення кобзарів, бандуристів та митців, кому не байдуже українське слово та славна минувшина народу, для котрого Воля цінніша за життя.
«Маруся» читається надзвичайно легко та інтригуюче, вона не відпустить вашу уяву від першої до останньої літери, а вкраплення в текст галицького діалекту, стане незабутнім «смаколиком» для справжніх гурманів, які вміють оцінити роман, наче ковток духмяної галицької кави, яка найкраще смакує під зоряним небом у товаристві коханого…
І байдуже, що все це під ворожими кулями…
Ігор Зіньчук