Орлова Олександра. Подорож до країни Мурвіль. – К.: Гамазин, 2013. – 204 с.
Є певна категорія людей, які страждають на кумедну, однак нешкідливу, а часом навіть симпатичну хворобу під назвою котоманія. Визначити хворих достатньо просто: досить глянути лише на їхні сторінки в соцмережах або відвідати помешкання. І там, і там – коти-симпомпони в різних ракурсах, живі й намальовані. Часто, хоч і не обов’язково, котомани ще й ласунчики, яким світ не милий без кексів, зефіру, вафель, тістечок і карамельок. Якщо ви знаходите у себе схожі симптоми, то «Подорож до країни Мурвіль» – книга для вашої родини. Її вам та вашій дитині приписує психолог-казкотерапевт Олександра Орлова.
Сірий котик Кексик, дрімаючи під кущем жасмину, випадково почув розповідь метелика про чарівну країну котячих мрій Мурвіль і забажав будь-що туди потрапити. Попереду його чекає довга подорож фантастичним світом, сповнена різноманітних зустрічей та пригод. Він буде посвячений у лицарі, зустріне справжніх друзів і мудрих вчителів, пізнає загадки лісів і красу моря. А наприкінці подорожі герою доведеться рятувати Мурвіль, який опинився у великій небезпеці.
«Подорож до країни Мурвіль» як та повна валіза. Туди напхано так багато, що іншому автору вистачило б книги на три, а для молодшого шкільного віку, як анонсовано на обкладинці, – то й на п’ять. Не знаю, чи будуть наші першо-друго-третьокласники ковтати книжки у двісті сторінок, але те, що принаймні автор Олександра Орлова, яка, окрім письменництва, професійно займається психологією і педагогікою, у них вірить, підбадьорює.
По-перше, «Подорож до країни Мурвіль» – це казка. Персонажі – тварини із людськими звичками, вони розмовляють, живуть у будинках, користуються посудом, смажать млинці і навіть створюють держави. А добрі маленькі феї і злі чарівники їм у цьому допомагають і, відповідно, заважають. По-друге, це фентезі, адже світ, яким подорожує кіт Кексик і його побратим Зефір, сконструйовано за своїми законами, подробиці яких авторка щедро повідомляє читачеві. Інколи навіть надто щедро, бо часто-густо в «Подорожі до країни Мурвіль» власне дія, пригоди поступаються розповідям про звичаї якихось вигаданих королівств, нафантазованій географії та описам побуту. З одного боку, це створює ефект неквапливості і затишку, а з другого, може слугувати сучасному нетерплячому читачеві імпульсом перегорнути кілька «зайвих» сторінок. По-третє, роман своєрідний дитячий епос. Кексик подорожує як справжній котячий Одіссей, зустрічаючи на своєму шляху десятки створінь як реальних, так і вигаданих. Єдина різниця між Кексиком і Одіссеєм – світ Кексика добрий та гостинний, і небезпеки у ньому немов несправжні. Здається, зрозуміло, чому так: книжка ж для малят. Але виникає питання, чи ж діти не люди? Чи ж варто аж так оберігати їх від реальності, вигадуючи світи, де всі всім друзі і навіть рись має домовленість із сусідами, що не полюватиме на них, а кіт ліпший друг мишам? Виходить сумно, як у Жванецького: нас вчили жити у хорошому суспільстві, але саме хороше суспільство так і не створили.
Загалом книга зроблена якісно: видрукувана на доброму папері, з комфортним шрифтом для дитячого читання. Радують і авторські ілюстрації, яких, однак, могло б бути більше. Що дійсно потребує доопрацювання, так це мова. Авторка намагається писати українською, хоч сама, очевидно, є російськомовною. Русизми, стилістичні неоковирності, штучні мовні конструкції, яких ніколи не існувало в живій українській мові, помітні неозброєним оком. І з цим однозначно треба щось робити у запланованих наступних томах котячих пригод.
«Подорож до країни Мурвіль» має одну особливість, яку батькам, що турбуються про здоров’я своїх дітей, варто враховувати. Там багато і зі знанням справи говориться про солодощі. Згадки про кекси, вафлі, зефіри, цукерки, тортики настільки апетитні, що з’їсти щось таке хочеться тут же, не відриваючись від читання. Навіть доросла сила волі не спрацьовує, що вже говорити про незагартовану дитячу. Вихід, мабуть, один: читати книжку, коли солодке дозволено.
Вікторія Вітер