Ірен Роздобудько. Одного разу: роман. – Х. : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 224 с.
Одного разу молода журналістка переїхала з Донецьку до Києва. Одного разу вона працювала у так званому глянці. Одного разу вона потрапила в Америку. Одного разу аж цілу добу була головою районного відділу Товариства книголюбів. Одного разу вела філософську розмову по телефону. На цих «одного разу» побудований весь роман Ірени Роздобудько. Роман у фрагментах, роман дрібних роздумів, що згодом перетворяться на монолітну споруду під назвою «Одне життя…». Бо, як переконливо доводить письменниця, диявол насправді живе в деталях. Але не тільки диявол. Бог теж. Роздобудько схильна до самокритики: «Я добре усвідомлюю, що це – неправильна книга. Що вона буде цікава лише тим, хто в своєму житті переживав щось подібне. І дуже хочу втриматися від нарцисизму. Але «спогади» оприлюднюють в двох випадках: коли тобі більше нема чого сказати, а від тебе ще чогось чекають. «Геніального» роману, наприклад».
Роман такого масштабу дійсно ще не народився, але ця книжка може стати доброю пігулкою для тих, хто конче потребує заспокоювання та підбадьорювання. Тих, хто хоче, щоб хтось добрий сів поряд і спокійно пояснив, що життя прекрасне попри всі труднощі. В даному випадку в цій ролі виступає альтер-его Ірен Роздобудько, яке щедро роздарює свої автобіографічні роздуми. Замріяному і водночас прагматичному альтер-его колись не хотілося класти своє життя на олтар послідовної праці в одному місці (на кшталт, декількох поколінь на заводі). Це здавалося мишоловкою. Потім було ще багато «мишоловок», але, навіть потрапляючи в них, героїня роману «Одного разу…» не втрачала надії на добрі зміни. Бо «життя в черговий раз дає нам шанс довести хоча б самим собі, що ми – не фуфло, не царство тіней і не ляльковий театр Карабаса Барабаса, котрий старанно смикає нас за нерви, пророкуючи те, на що ми так легко ведемося – «все буде пагано і… довго». Роздобудько поклала чимало зусиль на те, щоб вибратися з цього лялькового театру та здихатися образу плаксивого П’єро. Вона ніби живилася принципами Дейла Карнегі. «Як припинити хвилюватися і почати жити… літературою», – так можна переформулювати назву роману Ірен Роздобудько.
В кінці «Одного разу…» вона дає поради, як «відрізнити поганий твір від справжнього», де оперує майже езотеричними поняттями: магія слів, невідома субстанція і, що розчулює, огида до слова. Бо, як виявляється, письменник зростає саме тоді, коли в нього з’являється це саме почуття огиди. Цю теорію сформулював Євтушенко у своєму вірші. Мовляв щоб сильно покохати літературу, треба її спочатку зненавидіти. Може, як і саме життя. Спробуйте.
Катерина Холод