Віктор Ющенко. Недержавні таємниці. Нотатки на берегах пам’яті. – Х. : Фоліо, 2014. – 511 с.
Мене вже кілька років тривожить питання: як так сталося, що Ющенко на посаді прем’єра і Тимошенко – віце-прем’єра впоралися із своєю роботою блискуче, а коли підвищилися на один ранг – президента та прем’єра відповідно – ганебно провалили роботу. Здавалося б, і люди ті самі, і посади подібні.
І от нарешті до рук потрапила книжка Ющенка «Недержавні таємниці» – зрозуміло, одразу взявся читати. Бо Самому видніше, що там сталося.
Розуміючи, що читачів можуть цікавити зовсім інші питання, ніж мене, одразу висвітлю їх.
По-перше, текст містить стільки фірмових «ющенківських» синтаксичних вад, що можна цілком впевнено сказати – якщо навіть і писав він не сам, то вже точно диктував. Тобто втручання «іззовні» було мінімальним.
По-друге, з книжки ви не дізнаєтеся про секрети політичної кухні – Віктор Андрійович залишається в позиції політичної персони і не поспішає відкривати карти.
По-третє, ви нічого не довідаєтеся про особисте життя Ющенка – крім того, що він усіляко уникав присутності при пологах дружини, що цілком можна зрозуміти.
По-четверте, жодної «полунички» з життя публічних персон, з якими доводилося спілкувати автору – ані пліток, ані припущень, ані інтимних таємниць.
Хтось після такої характеристики втратить цікавість до книжки – ну то й слава Богу, бо сам Ющенко вже стільки очікувань обманув, що не варто випробувати іще одне.
Тим, хто полює на сенсації, не варто напружуватися – їх там немає.
Бо ця книжка – спроба виправдатися. І, до речі, спроба вдала.
Наскільки вже я суворий критик третього президента, але вимушений визнати – внесок Ющенка у постання української Незалежності непересічний і, може, навіть значно більший за решту своїх колег разом узятих… Не поспішайте кидати в мене камінням. Я маю на увазі його діяльність на посаді голови Нацбанку та прем’єр-міністра, а зовсім не президентську спробу.
Адже хто не пам’ятає 90-х (як, наприклад, мій син) не може навіть уявити, що колись банківські платежі ходили поштою і грошей треба було чекати кілька днів, а то й тижнів. Той не знає, що таке інфляція у 10 тисяч (!!!!!) відсотків. Той не підозрює, чому не підробляли купонів (бо сенсу не було – поки малюєш, вони знецінюються). І тут заслуги Ющенка очевидні. Створення найкращої у світі банківської системи – без апелювання до того, що «в Європі так не роблять» та «де світові аналоги?». Зупинка гіперінфляції і створення бюджету. Запуск валютної біржі. Припинення держзакупівель хліба і переведення держпостачання на тендери. Заснування золотого запасу. Запровадження гривні і побудова одного з найкращих монетних дворів… Тільки цих звитяг вистачило б, аби встановити пам’ятник хай не на Майдані, але на розі Банкової та Інститутської, біля Нацбанку.
А якщо додати сюди прем’єрство – припинення бартеру, зупинка енергетичного безприділу і відключень «віялом», перший вихід на зростання ВВП, рекордний урожай зерна, та ще й в умовах тотальної підкилимної війни проти себе…
Ні, Ющенко – справжній герой України. Поки банкір. І поки прем’єр. Ну а потім… Не буду забігати наперед і псувати вам враження від читання. Версію Віктора Андрійовича про те, що сталося 2004-го, ви прочитаєте самі.
Зараз, попри кров і смерті, починаєш розуміти, що в України не було іншого виходу. Що ми мали пройти це – відчути свою силу і слабкість влади. Спробувати себе «на слабо» і переконатися, що не слабо. Отримати щеплення від федералізму та феодалізму, від «дружби» з Росією та сподівань на «добру Європу». Усе це – природні процеси, які не можна замінити навіть найкращим президентом, бо він за нас не піде ані під кийки «Беркута», ані під кулі терористів. Україна починається в кожному з нас.
Для мене спогади Ющенка стали своєрідною сповіддю – нещирою, але правдивою. Я зрозумів, що людина не всесильна, що кожному відміряне своє і зазіхати на більше небезпечно.
І ще зрозумів, що пора чесних мемуарів ще не настала. І що той політик, який наважиться розповісти все, як воно насправді було, стане популярним не менше за Дена Брауна.
Адже політики – окрема каста з особливою мораллю (якщо її так можна назвати). А президенти – супер-каста всередині цієї касти. І своїх вони не здають, навіть якщо ненавидять.
Адже нас, народ, вони бояться значно більше, ніж своєї совісті.
Олекса Вертипорох