«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається на двох, причому читачеві довго не вдається зрозуміти, хто з них вигаданий, хто справжній і що узагалі може все це зцементувати?
Протагоністка Айріс Ґріффен — приклад «розщеплення» на дві особистості, між якими кількадесятилітня прірва: та сама героїня зображена в цілковито різних іпостасях у молоді роки та в старості.
Роман читати непросто. Фактично перед нами історія з трьома підроманами. У французькому літературознавстві на позначення такого феномену є термін «роман із ключем». Так-от, у цій історії потрібно шукати аж три ключі, щоб поєднати усі центральні наративи. Дрібніших загадок і головокрутів у «Сліпому убивці» значно більше.
Спершу читати роман непросто. На тлі загадкової автокатастрофи, з якої все розпочинається, історія про Сак’єль-Норн і снільфардів видається незрозумілою химерією. Читач поринає у світ культу, у якому мають місце жертвопринесення й боги, сліпі, як і ті діти, які змушені гарувати над килимами. А потім деякі з них стають головорізами, бо ніяк не можуть влаштуватися у безжальному світі планети Зікрон.
М. Етвуд у властивій для своїх романів манері портретує дискурс влади й показує, як від самого зародження різні вияви й форми влади перетворюють людину на раба. Дівчаткам, яких віддають на поталу як жертв, відрізають язики, щоб так їм легше було виконати свою місію перед Богинею Тиші. Ті ж шляхетні родини, які вирішили обманути Долю й віддати замість своїх дітей чужих, свідчать про першу деформацію влади: їх учинок — приклад маніпуляції й витворення симулякрової політики. Узагалі в історії про Сак’єль-Норн чимало алегоричності, узяти хоча б мотив «пам’яті каміння», який можна допасувати до історії самої Канади.
Наскрізним у романі постає мотив «подвійного бачення», сприйняття суб’єкта через призму мікроскопа, який має складну лінзу. Проте якщо читачі зможуть подолати опір перших ста п’ятдесяти сторінок, то далі на них чекає справжній катарсис. До останнього моменту у «Сліпому убивці» збережено інтригу, як усе ж таки поєднано всі ці історії і що постає точкою зустрічі «людини з людиною».
«Сліпий убивця» — це психологічний роман про безодні людської підсвідомості, про ті лабіринти, з яких на поверхню «Я» долунають голоси, здатні чинити насилля й виявляти нечувану жорстокість. Цей роман М. Етвуд, який у 2000 р. здобув Букерівську премію, окреслює внутрішній вимір людини, показує, як можливо творити навколо себе фейкові реальності й на якому етапі уже неможливо встановити відмінності між реальним і уявним.
«Не знаю, що сталося, — каже вона, і їй повірять, бо ця ніколи не знає. Говоритимуть: “Може, у нас у всіх була галюцинація. Це все Північ, північне сяйво — воно плутає людям мізки”».
Ці слова з роману можна вважати ключовою фразою, яка визначає крихку межу між справжнім, вигаданим та фантастичним у «Сліпому убивці».
Справді, у романі репрезентовано три історії, одна з яких має свій «енимон», тобто реальний зародок, інша — уявний, а ще третя — цілковита вигадка, вигадана вигаданим героєм… Пояснити це словами складно, тож потрібно читати роман. Історія Лори й Айріс — приклад психологічних лабіринтів, яким часто сама людина не може зарадити, й лише вигаданий наратив постає формою розгрішення й самопізнання.
А ще «Сліпий убивця» — це роман пам’яті про насильства, про форми несвободи, які іманентні людській природі й переходять з епохи в епоху. У романі показано дві історії (якщо не брати до уваги світ фантастичного): приватно-родинну (яка тягнеться крізь століття) й політично-надособистісну, у якій простежуються рефлексії з приводу різних епізодів життя Канади. Проте й сам Порт-Тікондероґ — вигадка. Що ж справжнє у цьому світі? Про це читач довідається буквально наприкінці історії, яка, безперечно, вартує прочитання.
The post «Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.