Винничук Ю. Танґо смерті. – Х.: Фоліо, 2012. – 379 с.
Юрій Винничук написав ще один хороший роман. За стрижень він узяв історичну подію – «Танґо смерті» у Янівському концтаборі у Львові. Вигадав для цієї події містичне пояснення, у якому, як і годиться, фігурує древній манускрипт із зашифрованим посланням. Сформував дві сюжетні лінії. Львів 30–40-х років ХХ століття, чотири нерозлучних друга – українець, поляк, єврей та німець – намагаються вижити та зберегти людську гідність в умовах протиборства тоталітарних режимів – Радянського Союзу та фашистської Німеччини. У 90-ті роки професор Януш заглиблюється у вивчення стародавньої культури і робить несподівані відкриття про механізм переселення душ. Помалу ці два сюжети рухаються назустріч, виструнчившись у фіналі в одну захоплюючу історію. Текст насичено містикою, іронією, чорним гумором, еротикою, історичними фактами, які не знайдеш у жодному підручнику…
І звичайно ж, тут присутнє буквально на клітинному рівні легендарне місто – Львів. Для Винничука це місто-космополіт, де приживаються, мирно співіснують і почувають себе «вдома» різні національності з усім своїм «багажем» – релігіями, традиціями, гумором, забобонами. Лише одного Львів не приймає органічно – нав’язування, диктату, насильства. Він тікає від загарбників, якої б масті вони не були, перетворюючись на фізичний не одухотворений об’єкт, опирається їм своїми дорогами, стінами, навіть меблями.
Ось таке воно «Танґо смерті». Класика постмодернізму, впізнавана, як та сама читальня-лабіринт, що немов потрапила у роман із фантазій Борхеса. Але, перегорнувши останню сторінку, мені раптом здалося, що постмодернізм у цьому творі не дихає. Юрій Винничук убив його елегантно, не залишивши жодної рани. Мистецтво породжене надмірною освітою, фантазіями вільної людини не витримало видовища кривавої бійні історії, простої статистики смертей, мордувань, каліцтв, злочинів. Можливо, постмодернізм у романі помер від часом недоречного сміху, можливо, його серце не витримало шаленого ритму того, що називається реальними подіями. Так чи так, прекрасні уста усміхаються, тіло – досконале, але… холодне. Натомість роман оживлює щось інше. Справжній, не торкнутий іронією, жаль до людини, до тисяч і одиниць загублених, роздавлених танками, закатованих у застінках. У цьому, мабуть, найпотужніше виявилася письменницька майстерність Юрія Винничука. Адже він, досконало засвоївши і реконструювавши всі прийоми постмодернізму, все-таки відмовляється бути ТІЛЬКИ постмодерністом. Винничук зазіхає на той рушій-пастку поза напрямами, течіями і стилями, що неодмінно спрацьовує, коли наближаєшся до творів мистецтва високого польоту будь то Венера Мілоська, «Герніка» Пікассо чи «Місячна соната» Бетховена.
Однак все-таки сто із ста «Танґо смерті» вибити не вдалося. На мій погляд, підкачало дві речі. По-перше, еротика в експозиції виглядає так, неначебто автор вирішив одразу бити читача нижче пупа, щоб той не зміг оговтатись і покинути книгу. Іншими словами, еротичні сцени самодостатні, їх запросто могло б і не бути, або вони могли би бути зовсім іншими, і від цього нічого в романі не змінилося б. По-друге, закінчення не герметичне. Воно має право на існування, але це фінал не рівня самого роману. Якось усе аж надто передбачувано. Крім того, залишається певне відчуття нез’ясованості. Не тієї, що змушує додумувати твір, фантазувати, а цілком конкретних сюжетних запитань. Як от, наприклад, чи продовжить СБУ переслідувати професора Януша і що з того вийде? Але, можливо, це тема для «Танґо смерті – 2».
Кому це читати? Людям, які не бояться контрастів і не вірять у чорне і біле (або вірять частково, як і у все на світі). Бо чого-чого, а контрастів у романі достатньо. Читач немовби опиняється на емоційних американських гірках: гомеричний регіт, хвилина потому – на очі навертаються сльози. Знавцям історії, для яких важливі не запротокольовані факти, а дух епохи, її суперечності парадокси й анекдоти. Ну, і любителям happy-endів, звичайно ж.
Вікторія Зенгва
Придбати книгу Юрія Винничука «Танґо смерті» в інтернет-магазині ВсіКниги.