Час іде, а вони залишаються

Хочете пройти через усі стихії природи, залишившись недоторканими тілом і завороженими думками. Для того, щоб відчути це на собі, достатньо взяти до рук маленьку книжку з різнокольоровим пазлом на палітурці, перехрещеним градієнтною зеленою лінією.

Для повної картини не вистачає декількох елементів. Можливо, саме прочитання й захоплення наступного читача. Євгенія Кононенко, письменниця й перекладачка, у збірці есеїв «Поза часом» книжкової серії «Мірки та лекала» змушує переглянути своє ставлення до звичних кам’яних постулатів.
Зміст дивує. Де псевдооригінальні назви, якими так пишаються молоді графомани? Сама авторка з цим словом обережна — вважає його занадто зневажливим. Читача зустрічають розлогі розділи «Вогонь», «Повітря», «Земля» й зовсім коротенька «Вода» — 2 сторінки. Євгенія Кононенко попереджає, що у збірці лише перевірені часом культурологічні есеї, — «те, чого не забирають навіть найстрімкіші потоки».

Вогонь

Нас попереджають, що ватра — то є світова класика. Готуємося до автостопу часами та просторами. Першим нас зустрічає письменник 19 століття, потяг «Україна-Росія», зі стрижкою «каре», «яка мала би пасувати не чоловікові, а жінці». Микола Васильович Гоголь. Із його чортами, відсутністю жінок та смертним гріхом багатоїдства. Із її — Євгенії Кононенко — власними спогадами та інтерпретацією творчого життя автора «Мертвих душ».

На зламі XIX–XX століть махає рукою дівчина, що змогла під дією несамовитого натхнення написати свій opus magnum лише за декілька тижнів. Жива і вічно буде жити, «бо в серці має те, що не вмирає» Леся Українка, її «Лісова пісня» та легендарна Мавка. «Лісова пісня» давно стала брендом. Цей твір знає чи не кожен українець. Треба мати несамовитий талант, щоб заперечити головні стереотипи цієї історії, зробивши неначебто «чужинку» української культури «своєю». Євгенія Кононенко, здіймаючи пил із сторінок історії, показує, яким чином Лесі Українці вдалося змусити кожного по-своєму інтерпретувати Мавку, Лукаша й оту сопілочку. Шукати єдиний сенс у творі — як голку у копиці сіна. Марно, бо неможливо.

Закохану в ліс Ларису Косач-Квітку потіснив київський лікар із перманентно серйозним обличчям. Йому б бути щасливим — це його твір залишається актуальним навіть через століття після написання. Зараз минуле здається неймовірним, якщо не сказати фантастичним — абсурдним, як сказав би Альбер Камю. Та навіть висміювання системи, що мала місце 100 років тому, досі читається не тільки через нав’язування шкільної програми. То Михайло Булгаков — українець чи ні? «Майстер і Маргарита» — безбожна чи прохристиянська книга? Занурюємося в читання, щоб дістати відповіді, які мучили багато поколінь українців.

Тему боротьби Євгенія Кононенко розкриває на тлі трагічних подій 2013-2014 років. Майдан. Авторка наводить головні твори, досліджує їхню тематику, аналізує події й доходить висновку — поети несли власне «Євангеліє» під шквалом снайперських куль. Але якою ціною?

Повітря

Розділ «Повітря» повідомляє, що подорож триває. Тепер не на теренах України чи Росії, а в США — саме туди якось вирушила авторка на Міжнародну письменницьку програму. Євгенія Кононенко знайомить читача з Полем Енглом й Крістофером Меріллом — головними організаторами такої програми у штаті суцільного кукурудзівництва (Айова). Перегортаючи сторінки, опиняємося спочатку в Ірландії, потім в Чилі, згодом у Монголії, досліджуючи, що є Батьківщина для сучасних письменників.

Земля

Передостанній розділ «Земля» доносить до читача, чому для кожного українця було настільки важливим його взуття. Як так сталося, що вишиванка — новий дрес-код. І яким чином старенька вчителька реагує на сексуальні одкровення.

Вода

«Вода» — маленький розділ, що закінчується сонетом, який за смаком нагадує чорний шоколад із апельсиновою цедрою. Солодко, але з присмаком гіркоти.

Дійсно, такі есеї залишають по собі слід. Хочеться загорнутися в себе й сидіти, думати, аналізувати. І, можливо, сісти за стіл, відкрити ноутбук та залишити свій власний слід в історії герменевтики, уникаючи повсюдного кітчу.

Любов Цибрій