«Цукровик»: коли тло оживає та поглинає

Збірка «Цукровик» — дебютна книжка Олександра Мимрука, яка вийшла на початку осені у видавництві «Смолоскип». Вона стала результатом отримання автором однойменної літературної премії, завдяки якій свого часу чимало поетів відкрили собі шлях до української літератури.

Словом, «Смолоскип» хороший тим, що стабільно, щороку відкриває нам, шанувальникам поезії, нові імена. Премія має різні номінації, але вже так повелося, що коли ми говоримо про «Смолоскип», то в першу чергу думаємо про поезію. Ось і цього року з’явилася нагода поговорити про нову дебютну збірку.

Олександр Мимрук із тих поетів, яких нечасто можна зустріти на різних фестивалях чи літературних читаннях, який майже не публікує своїх віршів в інтернеті. Тому вихід цієї поетичної книжки — чи не найперша справжня нагода їх прочитати й сформувати якесь враження.

«Цукровик» — підкреслено урбаністичний. Це стає помітним майже відразу. Дуже швидко міський простір починає нам сигналізувати, що він не збирається стояти на тлі як картонна декорація. Потім виявляється, що подекуди це «тло» й взагалі здатне ставати переднім планом й поглинати все, що могло існувати «автономно». Всі окремі складові — люди, цегла, дерева, птахи, поля, будинки — скріплені бетоном. Цей предмет щільний та монолітний.

Оманливий затишок дворів

Коли читач натрапляє очима на назву розділу «Двори винограду», в його свідомості відразу з’являються асоціації з темами щасливого міського життя, сонця та зелені. Але насправді, ці вірші далеко не завжди відповідають такій атмосфері, а коли й мають потрібний для цього набір вітальних образів, то почасти сприймаються зовсім не радісно. Вся справа у специфічній інтонації текстів, яка змушує навіть сонце уявляти таким, що відкидає на землю тінь. Часом це породжує відчуття дивної тривоги за той світ, часопростір якого ретранслюється автором. Кожен сонячний день «Цукровика» — ніби останній.

двори лункі
ніби криниці зневоднені
дозрівають
під розжареним сонцем
неба

Але є тут і вірші, які мають відверто похмуру урбаністичну атмосферу й навіть не намагаються загравати з виноградом та теплом червоної цегли. Їхній майже антиутопічний настрій дещо контрастує з романтичною назвою розділу, хоча, з іншого боку, й доповнює корпус «сонячних» текстів, формуючи своєрідну «зворотну сторону монети».

кілометри мідних труб
через які пройшло все живе
і не живе
стискають горлянки кварталів

Такий дуалізм підсилює відчуття приреченості ліричного героя, який в силу свого екзистенційного безсилля й відсутності реального впливу на процеси, що його оточують, змушений споглядати нескінченне, не позбавлене своєрідної краси, розкладання довколишнього простору. Психологічне (внутрішнє / чуттєве) та урбаністичне (зовнішнє / штучне) складаються в неподільне ціле, і саме цей зв’язок зумовлює прискіпливу увагу автора до ландшафту. Передусім безіменне місто «Цукровика» — це простір пам’яті та емоцій, деструкція якого завжди викликатиме лише болісні відчуття.

Наше улюблене кіно

Цикл «Німе кіно», як за своєю формою, так і за впорядкуванням, це кінохроніка, перекладена мовою віршів. Ці тексти помітно відрізняються від того, що можна прочитати в «Дворах винограду», але при цьому вони не зраджують своїй урбаністичній спрямованості. Тут тобі й заснування міста, й будівництво заводу, й «свято неділі», й навіть апокаліптична руйнація. Частина віршів (окремими образами та ситуаціями) відсилає до цілком конкретних фільмів, але відчитати ці посилання почасти не просто, адже автор, свідомо чи несвідомо, формулює їх доволі туманно, обмежуючись лише натяками. У тих випадках, коли фільм все ж вгадується, вірш отримує своєрідне «друге дно».

Цікаво, що ключ до останнього вірша я знайшла майже випадково, перекладаючи своєму англомовному другові рядки «інтертитрів» й пояснюючи приблизний зміст тексту. «Це ж приспів Where is my mind — Pixies», — зауважив він. І справді, останній рядок виявився довільною інтерпретацією слів саундтрека фільму Fight Club, де у фіналі двоє героїв, тримаючись за руки, спостерігають за падінням замінованих хмарочосів — символу консюмеризму й корпоративної Америки. Але тут падають зовсім не хмарочоси:

[інтертитри]
ДЕ МІЙ РОЗУМ?
ДЕСЬ У ВОДІ
ВІН ПЛАВАЄ, ПОДИВИСЬ!
завалюються цехи
завалюються печі
завалюється труба

Закінчення індустріальної епохи чи остаточна руйнація важливого сегменту пам’яті? Інтерпретувати можна по-різному, але нарочита апокаліптичність цього «кінематографічного» моменту є цілком однозначною.

В українській поезії останніх десятиліть урбаністична тема стала однією із центральних, і це доволі природня реакція «звільненої» літератури, яку багато років поспіль намагалися заштовхати в рустикальне гетто. Ця традиція, яка була перервана ще в 30-ті роки, вимагала повернення й нового утвердження. Тому не дивно, що міська поезія часів незалежності мала дещо надривний, нервовий характер. Вона мусила заявити про себе гучно, подекуди навіть епатажно.

У віршах Олександра Мимрука відчувається, що цей процес «відновлення» вже минув і «Цукровик» створювався в умовах, коли українському урбанізму вже не потрібно боротися за право на існування. Він є, він існує, а це значить, що його можна використовувати як повноцінний інструмент осмислення навколишньої реальності. Саме цим і займається Мимрук, пишучи про місто та свої переживання в ньому зі спокійною та виваженою інтонацією.

Ці вірші відрізняються і від урбаністичних поезій двотисячниківі — на даний момент останнього повністю сформованого й визнаного поетичного покоління. Вони не схожі ні на іронічне переосмислення авангарду Олегом Коцаревим, ні на імпресіоністичні полотна Богдана-Олега Горобчука. Поезія «Цукровика» парадоксальним чином балансує на межі аналітичності та меланхолійної чуттєвості, і можливо, що саме цей аспект і вирізняє її серед інших «міських» збірок останніх років.

Дебют відбувся. Та як ми знаємо, найважчою для поета є саме друга книжка. Чи візьме автор цю вершину — час покаже.

Лілія Капустяник

Придбати книгу