Маеліс де Керанґаль «Ладнати живих»: коли смерть набуває сенсу

Частини мертвих можна використати, щоб ладнати живих. Так раціоналізується смерть. За таким принципом діють трансплантологи, до такого рішення, зрештою, приходять батьки хлопця із загиблим мозком, але дієздатними органами у череві. З такою умовою змушені отримувати новий шанс реципієнти тих органів. Звісно, ніхто того принципу саме так не формулює, але ж по суті…

«Ладнати живих» — це імпресіоністична, поетична хронологія єдиної доби від смерті одного тіла до відродження іншого. Читач отримує унікальну можливість детально «роздивитися» весь процес, що відбувається між двома швами — на грудині мертвого тіла і на грудині живого, — і всіх його численних учасників, не обмежуючись лише цими двома тілами. Це персоніфікація процесу трансплантації органів, гуманізація тих незворушних «людей зі скальпелем», і водночас ода розсудливості й професіоналізму.

Сюжет чи кардіограма

Каркас історії простий, сюжет не ускладнений побічними лініями: хлопець загинув, батьки дозволили вийняти його органи й пересадити їх в інші тіла. Все. Здавалося б, про що тут ще говорити. По суті, історія про заміну зламаної деталі у робочому механізмі робочою деталлю зі зламаного механізму.

Головна сюжетна лінія — трансплантація органу, головний герой — цей самий орган, пульсація якого має тривати. Але де Керанґаль скрупульозно й майстерно нарощує м’ясо —імпресіоністичні замальовки життя і смерті — на сюжетний скелет так, що він уже не є прозорим, не є стандартним, і його хочеться роздивитися ближче.

Читання чи серфінг

Хоч сама авторка визначає свій стилістично непростий текст як кардіограму, його прочитання також може нагадувати серфінг. Читач ковзає по хвилях, якими є існування численних персонажів, занурюючись у глибини їхніх окремих історій. Довгі, часом, здається, занадто довгі (42 рядки, наприклад) речення, з яких зладнано сюжетну плоть, можна порівняти з велетенськими, ніяк не спадаючими хвилями, які накочуються одна на одну. Вони бувають настільки довгі, що, поки несешся на них, захват змінюється виснаженням. Маєш кілька речень перепочинку — аж ось знову наступає та громадина, яку потрібно осідлати, або будеш накритий її вбивчою вагою.

Анатомія мови

Пунктуація — це «анатомія мови, структура сенсу», як зазначає сама автор у одному з чотирнадцятирядкових речень. Про що свідчать ті безкінечні коми-крапки-з-комою-тире-двокрапки? Про спробу зрозуміти надскладне, керувати ним, про спробу надати сенс незбагненному. Складні речення, що описують миті життя і щастя, поруч зі складними реченнями, що описують намагання осягнути факт смерті одночасно з втечею від того осягнення.

Парадокс? Дійсно, бо таким є життя і такою є смерть — безкінечне, марне намагання вхопити сенс, продираючись крізь надскладну анатомію. Ближче до кінця роману речення коротшають і рідко переливаються за межі десяти рядків — доба добігає кінця, хвилі спадають, виснаження на межі, але темп пришвидшується, щоб нарешті вирівнятися й увійти у рівномірний ритм пульсації здорового серця.

Персонажі чи функції

Деталізована характеризація майже всіх персонажів де Керанґаль, насичені подробицями екскурси у їхні захоплення й прямий опис нюансів їхніх особистостей подекуди нагадують розгалужені системи Франзена. Проте персональні подробиці тут подаються, так би мовити, en passant — скоріше для оздоблення, ніж для діла. Кожен персонаж — окрема замальовка, майже герметична. Подробиці особистого життя і характерів медиків просто показують, що вони — теж люди, із захопленнями, пристрастями, бажаннями, надмірною вагою, не надто красивими тілами, тютюновою залежністю й істеричними подругами.

Особисте життя є, але воно не впливає на роботу. Тому персонажі цього роману — функції, за допомогою яких розгортається головна сюжетна лінія. Їм ніде «розвернутися», вони скупчені в короткому добовому проміжку, їхні дії обмежені чітким регламентом фабули. Горе не виходить за рамки здорового глузду, делікатність і професіоналізм не вступають у конфлікт з емоціями. Жодних протиріч — фізіологічних чи морально-етичних. Навіть «зелені» інтерни не непритомніють.

Так і має бути в оді розсудливості й професіоналізму. Навіть батьки приймають правильне, чи то пак, раціональне, рішення, не впадаючи в надмірний драматизм, який би суттєво затримав цей послідовний, чітко налагоджений процес. Прагматизм, жорсткий таймінг і бездоганна логістика затьмарюють абсурдність смерті, раціоналізують її. Цій раціоналізації слугує, знову ж таки, синтаксис. Складні, нескінченні речення з ретельно вивіреною пунктуацією створюють відчуття того, що все — життя, смерть, горе — під контролем, або зрештою будуть під контролем. Тут немає місця паніці, істериці й імпульсивності з їх короткими, переривчастими реченнями, знаками оклику і трьома крапками.

Жодних патологій

У цій історії немає дива, як немає й жодних несподіваних патологій — анатомічних чи емоційних. Жодної дилеми після того, як головна — різати чи не різати — вирішена. Серце хорошої, чи то пак, звичайної, нормальної людини пересаджують у тіло іншої звичайної, нормальної людини, куди воно ідеально «вписується». Жодної турбулентності під час перельоту серця, і навіть затор на його шляху до реципієнта об’їжджається легко, без суттєвої втрати часу. Жодних несподіванок, які б змусили хоча б одного персонажа імпровізувати й розкритися в дії, а не в описі автора.

Та, зрештою, чи мають вони тут бути, всі ці несподіванки й дилеми, окрім тієї єдиної, перед якою опинилися батьки донора? Чи не достатньо ірраціональним, per se, є факт смерті людини на гребені життя і чи не є дивом сам факт пересадки його серця у тіло, чиє життя вже пішло на спад? Болісний реалізм, насичений киснем чуттєвого сприйняття, замінює фабульну гостроту, яка була б тут невиправданою.

Дещо невиправданим, втім, видається надмірне використання англійських слів там, де це аж ніяк не доречне. Усі події відбуваються у Франції, всі персонажі розмовляють французькою. Коли американізмами пістрявіє на початку розповідь про молодих серфінгістів, це цілком ОК. Але зміст таких звичайних слів, як «dead», «full», «man», «woman», «I know» у авторській мові й у мові персонажів, певно, не втратив би своєї ваги у формі французьких відповідників.

Отож, детальна характеризація-прикраса і складний синтаксис роману працюють у команді, щоб нагадати читачеві, що життя прекрасне, воно триває, що смерть завжди поруч, але навіть вона може дати комусь другий шанс. Будь-які судження чи оцінки, втім, автор лишає читачеві, зберігаючи виважений тон стороннього спостерігача, холоднокровно препаруючи різноманітні емоції.

Чергування батьківського болю і професійної стриманості лікарів, чергування довших і коротших речень — текстуальна кардіограма це чи наративний серфінг — хай які аналогії можна придумати віртуозності де Керанґаль, але всі елементи ідеально сумісні один з одним і надійно імплантуються у свідомість, надаючи сили ще раз спробувати раціоналізувати найстрашніше.

Кіра Малко

Придбати книгу