Частини мертвих можна використати, щоб ладнати живих. Так раціоналізується смерть. За таким принципом діють трансплантологи, до такого рішення, зрештою, приходять батьки хлопця із загиблим мозком, але дієздатними органами у череві. З такою умовою змушені отримувати новий шанс реципієнти тих органів. Звісно, ніхто того принципу саме так не формулює, але ж по суті…
«Ладнати живих» — це імпресіоністична, поетична хронологія єдиної доби від смерті одного тіла до відродження іншого. Читач отримує унікальну можливість детально «роздивитися» весь процес, що відбувається між двома швами — на грудині мертвого тіла і на грудині живого, — і всіх його численних учасників, не обмежуючись лише цими двома тілами. Це персоніфікація процесу трансплантації органів, гуманізація тих незворушних «людей зі скальпелем», і водночас ода розсудливості й професіоналізму.
Сюжет чи кардіограма
Каркас історії простий, сюжет не ускладнений побічними лініями: хлопець загинув, батьки дозволили вийняти його органи й пересадити їх в інші тіла. Все. Здавалося б, про що тут ще говорити. По суті, історія про заміну зламаної деталі у робочому механізмі робочою деталлю зі зламаного механізму.
Головна сюжетна лінія — трансплантація органу, головний герой — цей самий орган, пульсація якого має тривати. Але де Керанґаль скрупульозно й майстерно нарощує м’ясо —імпресіоністичні замальовки життя і смерті — на сюжетний скелет так, що він уже не є прозорим, не є стандартним, і його хочеться роздивитися ближче.
Читання чи серфінг
Хоч сама авторка визначає свій стилістично непростий текст як кардіограму, його прочитання також може нагадувати серфінг. Читач ковзає по хвилях, якими є існування численних персонажів, занурюючись у глибини їхніх окремих історій. Довгі, часом, здається, занадто довгі (42 рядки, наприклад) речення, з яких зладнано сюжетну плоть, можна порівняти з велетенськими, ніяк не спадаючими хвилями, які накочуються одна на одну. Вони бувають настільки довгі, що, поки несешся на них, захват змінюється виснаженням. Маєш кілька речень перепочинку — аж ось знову наступає та громадина, яку потрібно осідлати, або будеш накритий її вбивчою вагою.
Анатомія мови
Пунктуація — це «анатомія мови, структура сенсу», як зазначає сама автор у одному з чотирнадцятирядкових речень. Про що свідчать ті безкінечні коми-крапки-з-комою-тире-двокрапки? Про спробу зрозуміти надскладне, керувати ним, про спробу надати сенс незбагненному. Складні речення, що описують миті життя і щастя, поруч зі складними реченнями, що описують намагання осягнути факт смерті одночасно з втечею від того осягнення.
Парадокс? Дійсно, бо таким є життя і такою є смерть — безкінечне, марне намагання вхопити сенс, продираючись крізь надскладну анатомію. Ближче до кінця роману речення коротшають і рідко переливаються за межі десяти рядків — доба добігає кінця, хвилі спадають, виснаження на межі, але темп пришвидшується, щоб нарешті вирівнятися й увійти у рівномірний ритм пульсації здорового серця.
Персонажі чи функції
Деталізована характеризація майже всіх персонажів де Керанґаль, насичені подробицями екскурси у їхні захоплення й прямий опис нюансів їхніх особистостей подекуди нагадують розгалужені системи Франзена. Проте персональні подробиці тут подаються, так би мовити, en passant — скоріше для оздоблення, ніж для діла. Кожен персонаж — окрема замальовка, майже герметична. Подробиці особистого життя і характерів медиків просто показують, що вони — теж люди, із захопленнями, пристрастями, бажаннями, надмірною вагою, не надто красивими тілами, тютюновою залежністю й істеричними подругами.
Особисте життя є, але воно не впливає на роботу. Тому персонажі цього роману — функції, за допомогою яких розгортається головна сюжетна лінія. Їм ніде «розвернутися», вони скупчені в короткому добовому проміжку, їхні дії обмежені чітким регламентом фабули. Горе не виходить за рамки здорового глузду, делікатність і професіоналізм не вступають у конфлікт з емоціями. Жодних протиріч — фізіологічних чи морально-етичних. Навіть «зелені» інтерни не непритомніють.
Так і має бути в оді розсудливості й професіоналізму. Навіть батьки приймають правильне, чи то пак, раціональне, рішення, не впадаючи в надмірний драматизм, який би суттєво затримав цей послідовний, чітко налагоджений процес. Прагматизм, жорсткий таймінг і бездоганна логістика затьмарюють абсурдність смерті, раціоналізують її. Цій раціоналізації слугує, знову ж таки, синтаксис. Складні, нескінченні речення з ретельно вивіреною пунктуацією створюють відчуття того, що все — життя, смерть, горе — під контролем, або зрештою будуть під контролем. Тут немає місця паніці, істериці й імпульсивності з їх короткими, переривчастими реченнями, знаками оклику і трьома крапками.
Жодних патологій
У цій історії немає дива, як немає й жодних несподіваних патологій — анатомічних чи емоційних. Жодної дилеми після того, як головна — різати чи не різати — вирішена. Серце хорошої, чи то пак, звичайної, нормальної людини пересаджують у тіло іншої звичайної, нормальної людини, куди воно ідеально «вписується». Жодної турбулентності під час перельоту серця, і навіть затор на його шляху до реципієнта об’їжджається легко, без суттєвої втрати часу. Жодних несподіванок, які б змусили хоча б одного персонажа імпровізувати й розкритися в дії, а не в описі автора.
Та, зрештою, чи мають вони тут бути, всі ці несподіванки й дилеми, окрім тієї єдиної, перед якою опинилися батьки донора? Чи не достатньо ірраціональним, per se, є факт смерті людини на гребені життя і чи не є дивом сам факт пересадки його серця у тіло, чиє життя вже пішло на спад? Болісний реалізм, насичений киснем чуттєвого сприйняття, замінює фабульну гостроту, яка була б тут невиправданою.
Дещо невиправданим, втім, видається надмірне використання англійських слів там, де це аж ніяк не доречне. Усі події відбуваються у Франції, всі персонажі розмовляють французькою. Коли американізмами пістрявіє на початку розповідь про молодих серфінгістів, це цілком ОК. Але зміст таких звичайних слів, як «dead», «full», «man», «woman», «I know» у авторській мові й у мові персонажів, певно, не втратив би своєї ваги у формі французьких відповідників.
Отож, детальна характеризація-прикраса і складний синтаксис роману працюють у команді, щоб нагадати читачеві, що життя прекрасне, воно триває, що смерть завжди поруч, але навіть вона може дати комусь другий шанс. Будь-які судження чи оцінки, втім, автор лишає читачеві, зберігаючи виважений тон стороннього спостерігача, холоднокровно препаруючи різноманітні емоції.
Чергування батьківського болю і професійної стриманості лікарів, чергування довших і коротших речень — текстуальна кардіограма це чи наративний серфінг — хай які аналогії можна придумати віртуозності де Керанґаль, але всі елементи ідеально сумісні один з одним і надійно імплантуються у свідомість, надаючи сили ще раз спробувати раціоналізувати найстрашніше.
Кіра Малко
The post Маеліс де Керанґаль «Ладнати живих»: коли смерть набуває сенсу appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.