«Довгі часи» Володимира Рафєєнка — доволі незвичний для нашої літератури роман. Сам автор використовує для означення твору жанр «міська балада». Проте такий постмодерністський хід, пов’язаний із імітацією жанрового різновиду міського фольклору, не позбавляє відчуття, що від перших сторінок ми маємо справу з химерним конструктором, який виник у голові незвичного для наших реалій письменника.
Три епіграфи до роману — Псалом 22, фрагмент вірша Поля Валері та висловлювання Сократа «Ніхто не бажає зла» — уже зароджуюсь у нас подив від поєднання непоєднуваного (такий прийом типовий для постмодернізму).
Рафєєнко Володимир. Довгі часи (міська балада) : роман ; з рос. пер. Маріанна Кіяновська. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. — 272 с.
Першій частині роману — «Лазня» — передують іще два доволі специфічно дібрані висловлювання, чиї автори — Тарас Шевченко й Томас Венцлова. Володимир Рафєєнко написав роман, який у своїх основі містить «ходи», «лекала», «кліше» текстів різних культур і традицій, які сукупно витворюють ефект роману, котрий можна було б схарактеризувати як псевдотрешевий. Найбільше у цьому експерименті з жанром фантастики від магічного реалізму, коли грань між справжньою та фіктивною реальністю стирається.
Безперечно, Рафєєнко пише роман про сьогодення, у якому на східноукраїнських окупованих територіях розгортається війна. Маю скепсис щодо того, наскільки сьогодні ми уже здатні написати справжній роман про війну, без ідеологічного догоджання, без надмірної однобокості й глорифікації… Війна — це життя, а в житті трапляється різне, і життя аж ніяк не є одновимірним.
У «Довгих часах», як на мене, наявний певний ідеологічний ангажемент, і якби не вихід у простір магічного реалізму, то в романі нічого особливого й немає. Про таку «окупацію» світу Z писав іще Том Кленсі у «Command Authority» задовго до нашої війни. А Ярослав Мельник у «Далекому просторі» створив антиутопію, у якій показав людський світ, позбавлений здатності бачити у «далекій перспективі», тобто світ сліпих, рабів, жертв ідеологічної тиранії та імперії, яка прагне контролювати й упосліджувати особистість. Володимир Рафєєнко створює пастіш і стьоб, які перетинають одну реальність і виходять в іншу, метафізичну, магічно-містичну.
Історія про лазню «П’ятий Рим» накладається на воєнний конфлікт у світі Z, реальності перетинаються і з тієї шпарини між буттям і небуттям виповзають монструозні «колорадські жуки», подібні до собаки Баскервілів.
«Виставивши вперед жилаві сегменти грудей, розмахуючи, наче шаблями, двосічними кинджалами бокових ніг, вони менше ніж за п’ять хвилин дрібно нашаткували приблизно п’ятнадцять осіб з-поміж ні в чому не винних Z-громадян» (с. 18).
Ось тут і починається моторошна казка для дорослих від Володимира Рафєєнка. Казка з елементами треш-культури й магічного реалізму, який тепер проростає на теренах бойових дій, які, на жаль, — частина нашого українського сьогодення. Сьогодення, у якому доводиться захищати свою реальність від кремлівських монстрів. І після таких кривавих сцен на грані фолу й перетворення трагедії та фарс якось по-особливому починаєш розуміти Псалом 22-й, слова з якого узято за епіграф та назву магічнореалістичного роману-балади:
«…Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи».
«Довгі часи» засвідчили, що в українській літературі з’явився ні на кого не подібний письменник-інтелектуал, який знається на філософії та світовому мистецтві, прикладах елітарної та формах масової культури. У цьому романі помічаєш різні письменницькі «ходи», які, можливо, потрапили у простір письменницької уяви з кінематографу. Сцени війни з «колорадами» занадто екранні та екшенні, а епізоди, пов’язані з містичною лазнею, також нагадують численні сучасні фільми про потойбічні виміри, астрали та злих демонів.
Тільки от український автор перетворює містицизм на політичний дискурс. І, навпаки: воєнні події постають зловісним знаком і віщують про вихід потойбічних сил. Загалом у романі чимало гумористично-іронічно-саркастичних моментів (не без сарказму описано й розквіт цукрових крамниць під час «чуми»).
«Довгі часи» — доволі сміливий текст. Щоправда, наразі він свідчить про інтелектуальну потужність автора, який постає реципієнтом та відтворювачем різних цікавих знахідок сучасної культури, медіасегмент якої формує у головах образи жуків-монстрів.
Володимир Рафєєнко обіграє сучасні соціальні міфи, метафорично розкриває справжню сутність (sic! російських) гумконвоїв, його оповідач стьобеться зі знаків-концептів радянської епохи, джерел для сприйняття світу у людей, які ніби потрапили в часову петлю, у замкнене коло, з якого не вийти живим. Але цей текст нагадує знакові постмодерністські твори російської літератури 1990-х рр., скажімо, В. Пєлєвіна, П. Сорокіна та ін.
«Довгі часи» — смілива й дерзновенна спроба написати про війну, зробивши це у магічно-містичній площині й використовуючи постмодерністські техніки, які деконструюють радянські стереотипи й міфи. Проте мені особисто буде прочитати другий роман В. Рафєєнка, який або утвердиться в «довгочасовій» літературі як цікавий письменник, або програє довгим часам.
The post Володимир Рафєєнко «Довгі часи». Вихід у простір магічного реалізму appeared first on Література. Сучасна українська література. Всеохопний літературний портал.